Старий, хворий письменник іще бореться з недугами, навіть здійснює подорожі: на початку 1920-х років — до Австралії, а лише за рік до смерті — до Південної Африки та Норвегії. Подорож до Норвегії стала останньою в житті Конан Дойля; після повернення додому його здоров’я помітно погіршилось. Майстер і досі не здається: «Старий кінь довго тяг важкого воза. Але його добре доглядали. Йому треба тижнів із шість постояти в стайні та ще шість місяців попастися на луці, і він знову рушить у дорогу», — жартував Дойль. Проте вже 1930 року письменника не стало — сімдесят другий рік його життя обірвався в місті Кроуборо... А згодом на будинку, де містилося лондонське помешкання майстра, з’явилася меморіальна дошка з присвятою: «Творцеві Шерлока Холмса».
Ми вже згадували тут і про Музей-квартиру Шерлока Холмса на Бейкер-стрит, і про тисячі листів, які щороку надходять до цього музею, а принагідно згадаймо і про лондонські сувенірні крамнички, де турист може купити собі на пам’ять Холмсову люльку, мисливський кашкет великого детектива або старомодну колоду гральних карт із Холмсовим силуетом на «сорочці»... Але все це — пізніше. А за життя автора... Надамо слово відомому чеському письменнику-сатирику Карелу Чапеку, який відвідав Лондон 1924 року — за шість років до смерті Дойля:
«До речі, щоб не забути: зрозуміло, що я побував заради цікавості на Бейкер-стрит і повернувся страшенно розчарований. Там нема ані сліду Шерлока Холмса; це дуже пристойна торгова вулиця, яка не має вищої мети, ніж влитися до Риджент-парку, що їй після довгих зусиль врешті-решт удається. Коли ще згадати, що там є станція метрополітену, то буде вичерпано все — аж до нашого терпіння».
І справді, пригодницька муза творця Шерлока Холмса, захоплюючи лондонського читача, водночас викликала посмішку — коли поблажливу, а коли й презирливу — у критиків, а також тих письменників, що вважали себе жерцями (інакше й не скажеш!) «серйозної літератури». Згадуваний уже Генрі Джеймс, скаржачись якось Герберту Велсу на «безсилля своєї вигадки», одразу, немовби виправдовуючись, додав: «Це радше для Конан Дойля». І ця репутація Дойля як автора нібито розважальних, другорядних творів перетинала навіть кордони. Уже на початку XX століття в російському «Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона» відзначалося, що Дойлеві твори мають широку популярність на батьківщині, однак «стоять цілком поза літературою».
Та не кривилися, не посміхалися найголовніші і найсуворіші критики — читачі. Вони одразу побачили в Шерлокові Холмсі ту саму «великого серця, великого зросту, великої душі людину», якою був сам письменник. Адже недарма оповідання 1904 року «Чорний Пітер» відкривається більш ніж промовистими словами: «Він був такий безкорисливий — чи такий незалежний, — що часто відмовляв у допомозі шляхетним, багатим особам, якщо їхні таємниці не були йому до смаку, а тим часом просиджував цілі тижні над справою якогось бідного прохача».
І справді, в таких персонажах, як відчайдушна гувернантка міс Гантер з оповідання «Мідяні буки», гідравлік Віктор Гезерлі з «Інженерового пальця» чи слюсар Джон Горнер з «Блакитного карбункула», прості лондонці — та й загалом англійці — легко впізнавали самих себе. А помешкання на Бейкер-стрит ставало для них ніби символом спокою, впевненості та дружньої допомоги. Недарма Дойль із такими подробицями описує затишок цієї квартири. Пригадаймо слова іншого класика пригодницького жанру — молодшого Дойлевого сучасника, Ґілберта Кіта Честертона: «Ідеал затишку — ідеал суто англійський... Затишок надихає тим, що містить у собі ідею захисту, мало не боротьби; він нагадує про вторгнення снігу та граду, про веселі бенкети в обложеній фортеці».
Сам «самітник із Бейкер-стрит», однак, не дуже полюбляв розкривати своє серце. Раз у раз на сторінках Дойлевих творів доктор Ватсон докоряє другові: «Ні, ви якась машина, лічильна машина!» Але Холмсові вчинки щоразу немовби перекреслюють цей жартівливий присуд. Ось він, вислухавши скарги міс Вайолет Гантер на свого наймача, хитає головою: «Правду кажучи, робота ця не та, яку я побажав би для своєї сестри...» А ось в оповіданні «Людина з розсіченою губою» він бідкається, марно шукаючи пропалого чоловіка пані Сент-Клер: «Просто не знаю, що сказати цій милій жінці, коли вона зустріне мене на дверях». І недарма той же Ватсон в одному з останніх Дойлевих оповідань «Троє Ґаррідебів» щиро зізнається: «Так, варто було дістати рану, а може, й не одну, щоб пізнати глибину турботи й любові, що ховалися за крижаною маскою мого друга».