— Що ви на це скажете, Ватсоне?
Я знизав плечима.
— Якщо він забереться геть із країни, платникам податків буде спокійніше.
— А раптом він накоїть чогось до від’їзду?
— Ні, сер, він не божевільний. Ми дали йому все, що треба. А новий злочин занапастить його.
— Ваша правда, — сказав сер Генрі. — Гаразд, Беріморе...
— Хай Бог благословить вас, сер. Я вам такий вдячний! Якщо його знову спіймають, це дуже засмутить мою бідолашну дружину.
— То виходить, що ми покриваємо злочинця, Ватсоне? Але після того, що ми почули, я просто не зможу його виказати. Гаразд, на цьому скінчимо. Можете йти, Беріморе.
Пробурмотівши кілька слів подяки, ключник обернувся, щоб іти, але раптом нерішуче зупинився:
— Ви так ласкаво повелися зі мною, сер, що я хотів би якось віддячити вам. Я дещо знаю, сер Генрі... Може, даремно я мовчав так довго, але це стало відомо, коли слідство вже закінчилося. Я нікому не прохопився про це ані слова. Це стосується смерті бідолашного сера Чарльза.
Ми з баронетом скочили на ноги.
— Ви знаєте, як він помер?!
— Ні, сер, не знаю.
— Тоді що ж?
— Я знаю, чому він стояв тоді біля хвіртки. Він мав побачення з жінкою.
— Побачення з жінкою? Він?
— Так, сер.
— І хто ж ця жінка?
— Я не знаю, як її звуть, сер, але скажу її ініціали: «Л.Л.».
— Звідки ви це знаєте, Беріморе?
— Того ранку, сер Генрі, ваш дядько одержав лист. Він звичайно отримував багато листів, бо був чуйною людиною; до нього кожен звертавсь зі своєю бідою. Але того ранку надійшов тільки один лист, отож я й запам’ятав його. Він був із Кумбі-Тресі, а адресу було написано жіночою рукою.
— Далі?
— Я не згадав би, сер, про цей лист, якби не моя дружина. Кілька тижнів тому вона прибирала кабінет сера Чарльза — після його смерті там ніхто нічого не чіпав — і знайшла за ґратцями каміна аркуш обгорілого паперу. Більша частина того аркуша перетворилася на попіл, але один краєчок уцілів, і написане ще можна було розібрати, хоча чорнило посіріло, а папір почорнів. То було, напевно, закінчення. Там було написано: «Благаю, благаю вас, як справжнього джентльмена, спаліть цей лист і вийдіть до хвіртки о десятій годині». Внизу були ініціали: «Л.Л.».
— Ви зберегли цей аркуш?
— Ні, сер, він розсипався, коли я його взяв.
— А чи одержував сер Чарльз раніше листи, написані тією самою рукою?
— Я не звертав уваги, сер. Я лише тому запам’ятав цей лист, що того дня він був єдиний.
— І ви не знаєте, що це за «Л.Л.»?
— Ні, сер. І гадки не маю. Але якби ми розшукали цю леді, то дізналися б багато чого про смерть сера Чарльза.
— Не розумію, Беріморе, як ви могли приховувати такі важливі відомості?
— Бачте, сер, одразу після того в нас самих трапилася біда. І до того ж, сер, ми обоє так любили сера Чарльза, ніколи не забували, який він був ласкавий до нас. Ворушити минуле нашого бідолашного хазяїна... це все одно йому не допомогло б. А коли до цього причетна жінка, слід діяти надто обережно. Навіть наймудріші з людей...
— То, по-вашому, це могло зашкодити його репутації?
— Так, сер, я вирішив, що до добра це не доведе. Але ви були такі ласкаві до нас, що не я схотів од вас це приховувати.
— Гаразд, Беріморе, йдіть собі.
Ключник пішов, і сер Генрі обернувся до мене:
— Ну, Ватсоне, що ви скажете про цей новий промінець світла?
— Хіба те, що він ще більше згустив темряву.
— Отож-бо й воно. Але якби ми натрапили на слід тієї Л.Л., усе з’ясувалося б. Ми знаємо тепер багато. Ми знаємо, що є жінка, якій відомо чимало таємного. От тільки якби знайти її! Що, по-вашому, нам слід тепер робити?
— Негайно повідомити про все Холмса. Можливо, це дасть йому потрібний ключ до розгадки. Я майже певен, що він одразу приїде сюди.
Я пішов до себе й написав Холмсові звіт про вранішню розмову. Мій друг, напевно, останнім часом дуже заклопотаний, бо листи з Бейкер-стрит надходять усе рідше. Вони дедалі коротші, в них ані словом не згадується про мої звіти й про мету моєї поїздки. Ота справа з шантажем, напевно, забрала всі його сили. Але нові події, безперечно, привернуть його увагу і знову збудять цікавість до нашої загадки. Я так хотів би, щоб він був тут!
17 жовтня. Сьогодні з самісінького ранку ллє дощ; краплі його шурхотять у листі плюща, спадають із карнизів. Я згадав про каторжанина серед безмежних похмурих, холодних боліт. Бідолаха! Теперішніми своїми муками він спокутує навіть найтяжчі злочини. А потім я згадав того, іншого, — обличчя в кебі, постать на тлі місяця. Невже він теж мокне під цією зливою — невловимий спостерігач, людина з мороку? Увечері я надяг дощовик і подався в глиб боліт, вимальовуючи в своїй уяві найпонуріші картини; дощ сік мені в обличчя, у вухах свистів вітер. Хай Господь боронить тих, хто нині блукає коло Ґримпенської трясовини, — такої пори навіть узгір’я перетворюються на драговину. Я відшукав гранітний стовп, на якому бачив того самотнього спостерігача, і з його стрімкої вершини поглянув униз, на похмурі болота. Дощові потоки заливали бурі улоговини, важкі олив’яні хмари нависали над землею, а між ними виднішали чудернацькі обриси горбів. Далі, ліворуч од мене, над деревами стриміли ледь помітні крізь туман дві вузькі вежі Баскервіль-Холла. Вони були єдиним знаком людського життя серед цих боліт, окрім прадавніх кам’яних жител, що юрмилися по схилах пагорбів. Але ніде не було й знаку отого незнайомця, що його я бачив на цьому самому місці позаминулої ночі.