— Так, сер, на болотах є ще один чоловік.
— Ви бачили його?
— Ні, сер.
— То звідки ви про нього знаєте?
— Десь із тиждень тому про нього розповідав Селден. Той теж там переховується, але то, здається, не каторжанин. Не до вподоби мені все це, докторе Ватсоне, далебі, не до вподоби! — несподівано вихопилося в нього.
— Послухайте-но, Беріморе! Я приїхав сюди заради вашого хазяїна. Задля того, щоб допомогти йому. Скажіть мені щиро, що вам не до вподоби?
Берімор з хвилину вагався, немовби шкодуючи за сказаним, бо не в змозі був висловити свої почуття.
— Усе, що там коїться, сер! — вигукнув він нарешті, махнувши рукою в бік мокрого від дощу вікна, що виходило на болота. — Там грають у нечисту гру, задумують чорну справу, присягаюся! Я хочу тільки одного, сер: щоб сер Генрі скоріше повернувся до Лондона!
— Але що вас так стривожило?
— Згадайте-но, як помер сер Чарльз! То була недобра смерть, хай би там що казав слідчий. Послухайте, що діється на болотах уночі. Ніхто ні за які гроші не наважиться піти туди після заходу сонця. А ще той незнайомець, який ховається там і всюди нишпорить! Чого йому треба? Що все це означає? Для тих, хто носить ім’я Баскервілів, тут добра не буде, і я не можу дочекатись того дня, коли нові слуги сера Генрі замінять мене в Холлі.
— До речі, про того незнайомця, — мовив я. — Що ви можете про нього сказати? Що розповідав Селден? Йому відомо, де той ховається і від кого?
— Він бачив його раз або двічі, але то хитрий чолов’яга. Спершу він подумав, що то полісмен, а потім побачив — ні, хтось інший. Зовні ніби порядний джентльмен, але що він там робить, ніяк не добереш.
— А де він живе?
— На схилі пагорба, серед отих жител, де мешкали давні люди.
— А що він їсть?
— Селден бачив, що туди ходить якийсь хлопець і носить усе, що треба. Він, напевно, приходить із Кумбі-Тресі.
— Дуже добре, Беріморе. Ми ще поговоримо про це трохи згодом.
Коли ключник пішов, я зупинився біля темного вікна й подивився крізь мокру шибку на хмари, що пливли небом, і на дерева, які гойдав вітер. Якщо такого вечора незатишно навіть удома, то що вже казати про ті давні кам’яні хатки на болоті! Якою ненавистю до людей треба палати, щоб сидіти самотою в такому місці і такої пори! І яка потаємна причина змусила цю людину піти на таке випробування? Там, в одному з цих жител на болотах, прихована, певно, суть загадки, яка так мене непокоїть. Присягаюся, що не мине й доби, як я зроблю все, що зможу, й доберуся до розгадки цієї таємниці.
11. Людина на гранітному стовпі
Уривки з мого щоденника, які склали попередній розділ, підвели нашу розповідь до вісімнадцятого жовтня — дня, з якого всі ці неймовірні пригоди швидко почали наближатися до свого страшного кінця. Пригоди останніх днів так закарбувалися в моїй пам’яті, що я можу розповісти про них, не звертаючися до своїх нотаток. Почну з того дня, напередодні якого я з’ясував дві найважливіші обставини: по-перше, те, що місіс Лора Лайонс із Кумбі-Тресі писала серові Чарльзу Баскервілю й призначила йому побачення в тому самому місці й тієї самої години, коли його спіткала смерть; по-друге — те, що людину, яка переховується на болотах, слід шукати серед давніх кам’яних хаток на схилі пагорба. Проаналізувавши ці обставини, я відчув, що тепер лише брак кмітливості й мужності може завадити мені пролити світло на ці дві загадки.
Того вечора я не зміг розповісти баронетові про місіс Лайонс, бо вони з доктором Мортімером допізна засиділися за картами. Але за сніданком я поділився з ним своїм відкриттям і запропонував поїхати зі мною до Кумбі-Тресі. Спершу він радо погодився, але потім, поміркувавши, ми вирішили, що буде ліпше, якщо я поїду туди сам. Що церемонніші будуть ці відвідини, то менше відомостей ми роздобудемо. Не без докорів сумління я залишив баронета й подався в нову подорож.
Діставшися Кумбі-Тресі, я звелів Перкінсу зупинити коней і вирушив на пошуки леді, яку мені слід було допитати. Я дуже легко знайшов її будинок, що стояв у самому центрі села. Служниця без зайвих церемоній провела мене до вітальні. Там я побачив жінку за друкарською машинкою «Ремінґтон», що підвелася й приємно посміхнулася мені. Проте її обличчя відразу спохмурніло, коли вона побачила незнайомця; вона знову сіла й спитала, чим може бути мені корисною.
З першого погляду місіс Лайонс вразила мене своєю незвичайною красою. Її очі й волосся були однакового каштанового кольору, а на веснянкуватих щоках сяяв рум’янець — той притаманний чорнявкам рум’янець, що ховається в самісінькому серці білої троянди. Повторюю, що спершу мене вразила її врода, але потім я почав прискіпливо розглядати її обличчя. В ньому було щось неласкаве, відворотне — красу його псували чи то зморшки в кутиках уст, чи то твердий, рішучий погляд. Проте всі ці думки прийшли до мене пізніше. Першої ж миті я просто відчув, що бачу перед собою дуже гарну жінку і вона питає, чим може бути мені корисною. Тільки тоді я зрозумів, яка дражлива для неї мета моїх відвідин.