14. Собака Баскервілів
Однією з вад Шерлока Холмса — якщо це, звичайно, можна назвати вадою — було те, що він ніколи й ні з ким не ділився своїми намірами аж до повного їхнього здійснення. Виною тому були і його владна вдача, налаштована на те, щоб підкоряти й дивувати інших, і професійна обережність, яка не дозволяла йому зайве ризикувати. Хоч як би там було, це ускладнювало становище кожного, хто був його агентом або помічником. Я й сам не раз нарікав на це, але те, що мені довелося витерпіти під час нашої тривалої подорожі в темряві, перевищило всі мої побоювання. На нас чекало нелегке випробування; ми готові були завдати останнього удару, а Холмс уперто мовчав, і я міг лише здогадуватись про його наміри. Нерви мої напружились до краю, коли раптом в обличчя нам дихнув холодний вітер і темні, безлюдні простори обабіч вузької дороги засвідчили, що ми знов опинилися на болотах. Кожен крок коня, кожен оберт колеса наближав нас до розв’язки.
За спиною найнятого в Кумбі-Тресі візника не можна було розмовляти про нашу справу, і ми попри хвилювання й напругу балакали про всілякі дурниці. Я полегшено зітхнув, коли ми нарешті проминули Френклендів будинок і опинилися недалеко від Холла й від місця наших завершальних дій. Ми не стали доїжджати до дверей, а зупинилися біля воріт. Тут ми заплатили візникові, одіслали його назад до Кумбі-Тресі, а самі подалися в бік Мерипіт-Хавса.
— Ви маєте при собі якусь зброю, Лестрейде?
Куций детектив усміхнувся.
— Якщо на мені штани, то й кишені у них є; а якщо вже є кишені, то вони не гуляють.
— Чудово! Ми з другом теж готові до несподіванок.
— У вас серйозний настрій, містере Холмсе. А що це буде за гра?
— Гра в очікування.
— Справді, місця тут не дуже веселі, — мовив, знизавши плечима, детектив і кинув оком на похмурі схили пагорбів та на туман, що озером розливався над Ґримпенською трясовиною. — А онде в будинку світяться вікна.
— То Мерипіт-Хавс, кінець нашої подорожі. Тепер прошу вас ступати навшпиньки й говорити тільки пошепки.
Ми обережно скрадалися стежкою, що вела до будинку, але ярдів за двісті від нього Холмс зупинився.
— Годі, — сказав він. — Ці камені надійно прикриють нас.
— Отут і чекатимемо?
— Так, влаштуємо невеличку засідку. Ідіть сюди, Лестрейде. Ватсоне, ви раніше бували в цьому домі, чи не так? Ви повинні знати розташування кімнат. Що то за ґратчасті вікна?
— Здається, вони на кухні.
— А наступне вікно, що світиться так яскраво?
— Напевно, їдальня.
— Штор на вікні немає. Ви краще знаєте, як туди пройти. Підкрадіться потихеньку й погляньте, що вони там роблять, — тільки тихше, на Бога, бо вони вас почують!
Я підкрався навшпиньки до низької кам’яної огорожі, що оточувала занедбаний садок. Ступаючи навшпиньки в темряві, я врешті дістався такого місця, звідки можна було зазирнути у вікно, не заслонене завісками.
В кімнаті було лише двоє — сер Генрі і Степлтон. Вони сиділи один навпроти одного, боком до мене, біля круглого столу. Обидва курили сигари, перед ними стояли кава й вино. Степлтон жваво про щось говорив, а баронет сидів блідий і неуважний. Його, мабуть, непокоїла тяжка думка про повернення додому самотою через лиховісні болота.
Аж ось я побачив, як Степлтон підвівся і вийшов з кімнати, а сер Генрі підлив собі вина й глибше вмостився в кріслі, попихкуючи сигарою. Рипнули двері і захрускотіли камінці на стежці. Кроки віддалялися від огорожі, за якою я причаївся. Визирнувши, я помітив, що натураліст зупинився біля повітки в садку. В замку клацнув ключ, і в повітці щось завовтузилось. Минула лише хвилина, і я знову почув, як Степлтон клацнув ключем, пройшов повз мене і зник у будинку. Я побачив, що він повернувся до свого гостя; обережно прокравшися до товаришів, я розповів їм про все, що бачив.
— Он як! То жінки з ними немає, Ватсоне? — спитав Холмс, коли я змовк.
— Немає.
— Де ж тоді вона, якщо в усіх кімнатах, крім кухні, темно?
— І гадки не маю.
Я вже сказав, що Ґримпенську трясовину огортав густий білий туман. Він поволі повз у бік нашої схованки, оточуючи нас зусебіч низьким, щільним муром. Місячне світло обертало його на блискуче крижане поле, над яким височіли чорні верхівки далеких гранітних стовпів. Холмс обернувся в той бік і нетерпляче пробурмотів, поглянувши на білий мур туману:
— Туман повзе просто на нас, Ватсоне.
— Хіба це погано?
— Навіть дуже. Це єдина річ у світі, яка може зруйнувати всі мої плани. Але сер Генрі там більше не сидітиме. Вже десята година. Тепер наш успіх, ба більше — навіть його життя залежить від того, чи вийде він раніше, ніж туман доповзе до стежки, чи ні.