— Вам справді нема чого вболівати за ним, мадам, — мовив Холмс. — Скажіть нам, де його шукати. Якщо ви допомагали йому, спокутуйте свою вину, допомігши нам.
— Є лише одне місце, куди він міг утекти, — відповіла вона. — Посеред трясовини є острівець, а на ньому — стара копальня. Там він тримав свого собаку, і там він приготував усе для сховку. Він утік туди.
До вікна білою ватою підкочувався туман. Холмс підніс до шибки лампу.
— Гляньте-но, — сказав він. — Цієї ночі ніхто не зможе дістатися Ґримпенської трясовини.
Місіс Степлтон засміялась і заляскала в долоні. Очі її блиснули недобрим вогнем.
— Туди він знайде дорогу, а назад — ніколи! — вигукнула вона. — Хіба такої ночі побачиш, де віхи? Ми ставили їх разом, він і я, щоб позначити прохід через трясовину. О, чому я не здогадалася прибрати їх сьогодні! Він тепер був би у ваших руках!
Але в такому тумані про погоню нічого було й думати. Ми залишили Лестрейда хазяйнувати в будинку, а самі разом з баронетом повернулися до Баскервіль-Холла. Далі приховувати від нього історію Степлтонів було неможливо: довідавшись правду про кохану жінку, він мужньо сприйняв цей удар. Але нічна пригода так розхитала його нерви, що вранці він уже лежав у гарячці під наглядом доктора Мортімера. Згодом їм обом судилося вирушити в навколосвітню подорож, і лише після цього сер Генрі знову став веселим, здоровим чоловіком, яким був до того, як одержав цю горезвісну спадщину.
А тепер я швидко наближатимуся до кінця своєї незвичайної розповіді, під час якої намагався передати читачеві всі ті неясні страхи й підозри, які так довго затьмарювали наше життя й так трагічно скінчилися. Вранці після загибелі собаки туман розвіявсь і місіс Степлтон повела нас до того місця, де починалася стежка через трясовину. Вона так радо й охоче вела нас слідами чоловіка, що ми тільки тепер зрозуміли, яким гірким було її життя. Ми залишили її на вузькій смужці торфу, що косою вганялася у трясовину. Далі маленькі прутики, встромлені в землю то тут, то там, позначали стежку, що вилася від купини до купини, поміж зарослими драговинами, які перегороджували шлях кожному, хто не знав цих боліт. Від гнилого очерету і водоростей підіймалися тяжкі, смердючі випари; ми раз у раз по коліно занурювалися в темну, грузьку рідину, що м’якими колами розходилась по поверхні. В’язка твань присмоктувалась до наших п’ят, і нам здавалося, що чиясь чіпка рука тягне нас у ці похмурі глибини, — так міцно болото змикалось круг наших ніг. Лише одного разу ми побачили слід того, хто проходив до нас цим небезпечним шляхом. На купині, порослій пухівкою, лежало щось темне. Ступивши туди, Холмс миттю загруз у твані по пояс, і якби не ми, він навряд чи відчув би ще колись під ногами землю. Він тримав у руці старий чорний черевик. Усередині на шкірі було вибито: «Мейєрс, Торонто».
— Це варто болотяної купелі, — мовив він. — Ось пропалий черевик нашого друга сера Генрі.
— Степлтон покинув його, коли тікав?
— Саме так. Він дав понюхати черевик собаці, коли наводив його на слід. Зрозумівши, що програв, він так і втік з ним, а потім викинув. Тепер ми принаймні знаємо, що до цього місця він дістався безпечно.
Але більше нам нічого не вдалося довідатись, хоча багато про що ми могли здогадатись. Відшукати на стежці сліди не було ніякої змоги — їх одразу затягало багном; ми подумали, що вони могли залишитися в сухіших місцях. Але всі пошуки були марні. Якщо стежці можна було вірити, то Степлтонові так і не пощастило дістатись острівця, куди він минулої ночі тікав крізь туман. Цю холодну, жорстоку людину було навіки поховано в самісінькому серці великої Ґримпенської трясовини, в бездонній глибині смердючої тванюки.
Чимало його слідів ми знайшли на оточеному драговиною острівці, де він тримав свого страшного спільника. Величезна корба й шахта, до половини завалена камінням, свідчили, що тут колись була копальня. Поряд стояли найпівзруйновані хатинки рудокопів, яких, напевно, вигнали звідти отруйні болотяні випари. В стіні однієї з них ми побачили кільце, ланцюг і купу обгризених кісток: тут, очевидно, й тримали пса. Серед купи сміття лежав собачий кістяк із клаптями рудої шерсті.
— Собака! — сказав Холмс. — Боже милий, та це ж кокер-спанієль! Бідолаха Мортімер більш ніколи не побачить свого улюбленця. Що ж, тепер, здається, цей острівець розкрив нам усі свої таємниці. Сховати собаку можна, але мовчати ви його нізащо не змусите, — звідси й долинало це виття, що страхало людей навіть серед ясного дня. В разі потреби він міг би перевести собаку до комори біля Мерипіт-Хавса, але так ризикувати можна було лише останнього дня, коли вже не було ніякого рятунку. А ця паста в бляшанці — та суміш, якою він змащував тварину. Він, звичайно ж, знав історію про пекельного привида-пса і хотів таким чином покінчити з сером Чарльзом. Нема нічого дивного, що бідолашний каторжанин з криком побіг навтікача, — так само, як і наш друг, та й самі ми були готові до цього, — коли з темряви на нього стрибнуло таке страховисько. Задум був хитрий: крім того, що собака допоміг би йому вбити жертву, ніхто з тутешніх селян не ризикнув би познайомитись із такою тварюкою ближче! Я вже казав вам у Лондоні, Ватсоне, й повторю тепер: нам ще ніколи не доводилось стикатися з людиною, небезпечнішою за того, хто лежить тепер там!