Кінь і коляска мали прибути цього тижня, але їх чомусь не було, тож я знову вирушила на станцію велосипедом. То було сьогодні вранці. Ви, напевно, вже здогадалися, що коли я озирнулась, проїжджаючи Чарлінґтонське пустище, то побачила того самого чоловіка, що й два тижні тому. Він знову їхав на далекій відстані від мене, і його обличчя я не змогла розгледіти, проте він мені незнайомий, це правда. Він був убраний у темний костюм і мав кашкет на голові. Єдине, що я помітила на його обличчі, то це чорну борідку. Цього разу я чомусь не стривожилася — мене зацікавило, хто він такий і чого від мене хоче. Я поїхала повільніше — він теж. Я зупинилася — він також зупинився. Тоді я вирішила перейняти його: там, де дорога різко повертає, я швидко проїхала поворот, а потім зупинилася й стала чекати. Я сподівалася, що він вилетить із-за повороту й промчить повз мене без зупинки. Аж ні! Він так і не з’явився. Тоді я поїхала назад, до повороту, і роздивилася навколо. Звідти видно добру милю дороги, але там нікого не було! А дорога ніде не розгалужувалась. Куди ж він зник?
Холмс засміявся, потираючи руки.
— Еге ж, випадок своєрідний, — зауважив він. — Скільки часу минуло відтоді, як ви проїхали поворот, до того, як побачили, що на дорозі нема нікого?
— Дві-три хвилини.
— То він не міг ні від’їхати назад, ні звернути, бо жодної дороги вбік там немає?
— Жодної.
— Він, напевно, звернув на якусь маленьку стежку.
— Ні, що ви! Я б побачила його серед пустища.
— Тоді ми методом винятків дійдемо висновку, що він поїхав до Чарлінґтон-Холла, який стоїть, як я зрозумів, недалеко від дороги. Що іще ви можете сказати?
— Нічого, містере Холмсе. Хіба те, що мене це вкрай схвилювало і я відчула, що не заспокоюся, доки не спитаю у вас поради.
Холмс із хвилину помовчав.
— А де працює джентльмен, з яким ви заручені? — запитав він нарешті.
— У Мідлендській Електричній компанії, в Ковентрі.
— Чи не міг він несподівано примчати до вас?
— О, ні, містере Холмсе! Хіба ж я його не знаю!
— А чи маєте ви інших шанувальників?
— Було кілька, поки не познайомилася з Сирілом.
— А потім?
— Потім ще цей огидний Вудлі, якщо його можна назвати шанувальником.
— І більше нікого?
Наша чарівна клієнтка трохи збентежилась.
— Хто ж він? — спитав Холмс.
— Не знаю, може, це лише моя уява... але часом мені здається, що мій хазяїн, містер Каразерс, небайдужий до мене. Кожен вечір ми проводимо разом. Я граю для нього на піаніно. Він ніколи й словом про це не прохопився, — він справжній порядний джентльмен. Але дівчина відразу про таке здогадається.
— Он як! — спохмурнів Холмс. — А чим він заробляє на прожиток?
— Він багатий чоловік.
— І не має власного виїзду?
— В усякому разі, грошей у нього вдосталь. Двічі-тричі на тиждень він їздить до міста. Його цікавлять акції південноафриканських золотих копалень.
— Прошу вас, міс Сміт, повідомляти мене про всі нові події. Зараз я дуже заклопотаний, але знайду час, щоб трохи з’ясувати вашу справу. А поки що, будь ласка, нічого не робіть без мого відома. На все добре, й сподіваюся, що ми почуємо від вас добрі новини.
— Що ж, це природно, що така дівчина має шанувальників, — вів далі Холмс, замріяно попихкуючи люлькою, — тож один з них вирішив ганятися за нею на велосипеді глухою дорогою. Напевно, її таємний залицяльник. Але є, Ватсоне, в цій пригоді деякі насторожливі деталі.
— Те, що він з’являється лише в одному місці?