— Вони проходили тут, — сказав Холмс, показуючи на сліди кількох ніг уздовж стежки. — Гей! Стривайте-но! Хто це там у кущах?
То був хлопець років сімнадцяти в одежі конюха зі шкіряними шнурами й крагами. Він лежав горілиць, підігнувши коліна; на голові його виднілася жахлива рана. Він був непритомний, але живий. Я поглянув на рану й побачив, що кістку не зачеплено.
— Це Пітер, конюх! — вигукнув незнайомець. — Він її віз. Мерзотники стягли його з коляски й побили. Облиште його! Зараз ми нічим не зарадимо йому, а от її можемо врятувати від гіркої долі!
Ми помчали стежкою, що звивалася між деревами. Добігши до садка, який оточував будинок, Холмс зупинився.
— У будинку їх немає. Ось їхні сліди — вони ведуть ліворуч, до лаврових кущів. Так і є!
Тим часом із-за розлогих зелених кущів лавру до нас долинув пронизливий, сповнений жаху жіночий крик. Несподівано він обірвавсь і на найвищій ноті перейшов у хрипіння.
— Сюди! Сюди! Вона в алеї для гри в скраклі! — кричав незнайомець, продираючись крізь кущі. — Собаки! Боягузи! За мною, джентльмени! Пізно! Надто пізно, хай йому біс!
Кущі несподівано скінчились, і ми вибігли на ясно-зелений моріжок, оточений старими деревами. В іншому його кінці, в затінку могутнього дуба, стояла незвичайна трійця. Однією з трьох була жінка — наша клієнтка, що знесилено притулилася до дерева; рот їй було зав’язано хустиною. Перед нею стояв, розставивши ноги, молодик із лютим бульдожачим обличчям і рудими вусиками. Однією рукою він уперся в бік, а в іншій тримав нагай; уся його постать була сповнена зневажливого й переможного зухвальства. Між ними був підстаркуватий, сивобородий чоловік у короткій сутані поверх легкого твідового костюма; він, напевно, щойно скінчив обряд вінчання, бо саме тієї хвилини, коли ми з’явилися, поклав у кишеню маленьку Біблію й ляснув нареченого по плечу, по-блазнівському вітаючи його.
— Їх повінчано! — ледве вимовив я.
— Уперед! — вигукнув наш провідник. — Уперед! — Він кинувся через моріжок, а ми з Холмсом — за ним.
Коли ми підбігли, жінка, щоб не впасти, гарячково вхопилася за дерево. Вільямсон, колишній священик, глузливо вклонився нам, а негідник Вудлі ступив уперед і брутально, самовдоволено зареготав.
— Знімай свою бороду, Бобе, — сказав він. — Я тебе одразу впізнав. Ти зі своїми друзями повернувся саме вчасно, щоб я міг познайомити вас із місіс Вудлі.
Відповідь нашого провідника була несподіваною. Він зірвав із себе чорну бороду — вона справді виявилась фальшивою, — й кинув її геть, відкривши довгасте, бліде, чисто поголене обличчя. Тоді витяг револьвер і націлився в молодика, що наступав на нього, погрозливо вимахуючи нагаєм.
— Так, — мовив наш спільник, — я Боб Каразерс і зроблю все, щоб змити з цієї жінки її образу, хай навіть на шибеницю за те піду. Я казав, що з тобою стане, якщо ти не облишиш її, й Богом присягаюся, що дотримаю свого слова!
— Ти спізнився. Вона моя дружина.
— Ні, твоя вдова!
Тріснув постріл, і я побачив, як на жилеті Вудлі розпливлася кривава пляма. Він закрутився на місці й з криком упав навзнак; мертвотна блідість укрила його огидне, розчервоніле обличчя. Старий Вільямсон, що й досі ще стояв у сутані, вибухнув такою лютою лайкою, якої я зроду не чув, і теж дістав револьвер, але не встиг піднести його, як побачив перед собою цівку Холмсової зброї.
— Годі, — суворо промовив мій друг. — Киньте револьвер! Ватсоне, підберіть-но його. Приставте йому до голови. Дякую. А ви, Каразерсе, давайте сюди свій револьвер. Годі вже крові! Давайте, давайте його сюди!
— Хто ви такий?
— Мене звуть Шерлок Холмс.
— О Боже!
— Я бачу, ви чули про мене. Я буду тут замість поліції, доки вона не приїде. Гей, послухайте-но! — гукнув він до конюха, що з’явився біля дерева. — Ходіть-но сюди. Візьміть оцей лист і мчіть до Фарнема. — Він накидав кілька слів на аркуші з записника. — Віддасте його начальникові поліційної дільниці. А я тим часом буду тут замість нього.
Могутній Холмсів розум і його воля керували тепер цією трагічною сценою, а решта учасників були лише ляльками в його руках. Вільямсон із Каразерсом перенесли Вудлі до будинку, а я подав руку переляканій дівчині. Пораненого поклали в ліжко, і я на Холмсове прохання оглянув його. Потім я знайшов Холмса в їдальні, завішаній старовинними килимами; перед ним сиділи двоє затриманих.
— Він буде жити, — сказав я.
— Що?! — скрикнув Каразерс, підхопившись зі стільця. — Я піду нагору й доб’ю його. Невже, по-вашому, ця дівчина, цей ангел буде на все життя прикута до того чудовиська Джека Вудлі?