— Як собі хочете, містере Холмсе. Будь-які потрібні відомості — від мене чи від містера Вайлдера — відразу будуть до ваших послуг.
— Мені, мабуть, доведеться відвідати вас у Холлі, — провадив Холмс. — Зараз я лише хотів би знати, сер, як ви самі пояснюєте таємниче зникнення свого сина?
— Не можу сказати, сер.
— Пробачте, якщо я зачеплю вразливе місце, але без цього не можна. Чи не думаєте ви, що тут замішана герцогиня?
Славетний міністр завагався з відповіддю.
— Ні, не думаю, — сказав він нарешті.
— Тоді залишається інше пояснення: хлопчика викрали, щоб одержати за нього викуп. Нічого такого не могло бути?
— Ні, сер.
— Ще одне запитання, ваша вельможносте. Як я чув, ви писали до сина в день, коли сталася ця пригода.
— Ні, я писав до нього напередодні.
— Авжеж. Але він одержав лист саме того дня?
— Так.
— Чи не було у вашому листі чогось такого, що могло б схвилювати його або навести на думку про втечу?
— Ні, сер, звичайно ж, ні.
— Ви самі посилали лист?
Відповідь герцога роздратовано перервав секретар:
— Його вельможність не має звички особисто посилати листи. Цей лист він залишив на столі в кабінеті, разом з іншими, і я сам поклав їх до поштової торбини.
— Чи певні ви, що серед них був саме цей лист?
— Так, я його помітив.
— Скільки листів ви написали того дня, ваша вельможносте?
— Двадцять чи тридцять. У мене велике листування. Але ми, здається, трохи відхилилися вбік?
— Анітрохи, — відповів Холмс.
— Зі свого боку, — вів далі герцог, — я порадив поліції повернути їхні пошуки на південь Франції. Я вже говорив, що не думаю, ніби герцогиня була здатна на такий жахливий вчинок, але в хлопчика вперта вдача: він міг утекти до матері, під’юджуваний тим німцем. А тепер, докторе Гакстейбле, нам час повертатися до Холла.
Я відчував, що Холмс має ще багато запитань, але герцог одразу дав зрозуміти, що бесіду скінчено. Витонченість натури цього вельможі не дозволяла йому обговорювати дражливі сімейні справи з чужою людиною, і він побоювався, що кожне нове запитання кине безжалісне світло на старанно приховувані куточки його шляхетного минулого.
Коли герцог із секретарем пішли, мій друг із притаманним йому завзяттям розпочав розслід.
Пильний огляд кімнати хлопчика не дав нічого, крім остаточного переконання в тому, що він міг вилізти лише через вікно. Кімната і речі вчителя-німця теж не дали жодного ключа. Плющ під вікном не витримав його ваги, і в світлі ліхтаря ми побачили на травнику глибокі сліди від закаблуків. Ці відбитки на зеленій, підстриженій траві були єдиним доказом цієї незбагненної нічної втечі.
Шерлок Холмс пішов, зоставивши мене на самоті, й повернувся лише по одинадцятій. Він десь роздобув мапу тутешнього краю, розгорнув її в моїй кімнаті на ліжку, поставив посередині лампу й заходився курити, часом показуючи мені цікаві місця на карті чубуком бурштинової люльки.
— Ця пригода поволі захоплює мене, Ватсоне, — пояснював він. — Тут є кілька цікавих подробиць. Зараз, напочатку, я хочу звернути вашу увагу на деякі географічні риси, що можуть придатися нам у розсліді.
Погляньте на мапу. Цей темний квадрат — школа: встромимо сюди шпильку. Ці лінії позначають шосе. Воно тягнеться, як бачите, з заходу на схід, і протягом милі від нього не відходить убік жодна дорога. Якщо ті двоє обрали для втечі саме цей шлях, то шосе їм не обминути.
— Авжеж.
— За дивним і щасливим збігом обставин ми можемо перевірити, що діялося на дорозі тієї ночі. Отут, де зараз моя люлька, з дванадцятої до шостої години чергував полісмен. Як бачите, це перше перехрестя в східній частині шосе. Полісмен запевняє, що він ні на мить не залишав свого поста й неодмінно помітив би дорослого чоловіка з хлопчиком, якби вони проходили там. Я розмовляв з тим полісменом сьогодні ввечері, і як на мене, його словам цілком можна вірити. Отже, цей кінець шосе до уваги не беремо. Тепер погляньмо на інший. Там є заїзд «Рудий бугай», господиня якого хворіє. Вона послала по лікаря до Меклтона, але той саме відвідував іншого хворого й приїхав лише вранці. Чекаючи на нього, в заїзді не спали цілу ніч і раз по раз поглядали на шосе. Вони кажуть, що там ніхто не проходив. Якщо повірити їм, то західний кінець шосе теж можна облишити; отже, втікачі взагалі не перетинали шосе.
— А велосипед? — зауважив я.
— Так, так. Зараз візьмемося й до велосипеда. Отже, ведемо далі наші міркування: якщо втікачі не перетинали шосе, то вони мали вирушити або на північ, або на південь від школи. Це безперечно. Зважмо наші припущення. На південь від школи пролягло, як бачите, широке поле, розбите мурованою огорожею на дрібні ділянки. Отже, проїхати тут велосипедом неможливо. Відкиньмо цю думку. Звернімо увагу на північ. Там — гай під назвою «Косий Клин», а за ним — велика болотиста долина Ловер-Джилмур, що простирається на десять миль і на півночі стає більш пагорбкуватою. Ліворуч від цього пустища стоїть Голдернес-Холл, до якого по шосе — десять миль, а через болота — тільки шість. Це майже безлюдна долина. По ній розкидано лише кілька невеличких скотарських ферм. Крім овець і корів, єдині мешканці долини — сивки та кулики. Далі пролягає Честерфілдське шосе. Тут, як бачите, — церква, кілька будинків та заїзд. Позаду — високі горби. Я певен, що наші пошуки слід спрямувати на північ.