Мій друг жадібно потер свої тонкі руки, що здивувало мене, бо я досі знав його як людину найскромніших смаків.
— Оце на столі, мабуть, чекова книжка вашої вельможності, — мовив він. — Прошу вас виписати мені чек на шість тисяч фунтів. Переказний чек до відділення столичного банку на Оксфорд-стрит, де в мене відкритий поточний рахунок.
Його вельможність випроставсь у кріслі й холодно поглянув на мого друга.
— Що це за жарти, містере Холмсе? Навряд чи тут є привід до веселощів.
— Аж ніяк, ваша вельможносте. Зараз я серйозніший, ніж будь-коли в житті.
— Тоді що це означає?
— Це означає, що я заслужив винагороду. Я знаю, де ваш син, і знаю людей — тобто людину, яка тримає його в себе.
Герцогова борода наче спалахнула вогнем на його мертвотно-блідому обличчі.
— Де ж мій син? — видихнув він.
— Зараз він — принаймні був там учора ввечері — в заїзді «Бойовий півень», за дві милі від брами вашого парку.
Герцог аж відсахнувся:
— Кого ж ви звинувачуєте?
Відповідь Шерлока Холмса вразила мене. Він рвучко подався вперед і торкнувся рукою герцогового плеча.
— Я звинувачую вас. А тепер, ваша вельможносте, зробіть ласку виписати мені чек.
Я ніколи не забуду, як герцог скочив з крісла й змахнув руками, немовби падаючи в провалля. Потім, надзвичайним зусиллям волі зібравши всю свою шляхетну витримку, знову сів і затулив обличчя долонями. Минуло кілька хвилин, перш ніж він заговорив знову.
— Що вам відомо? — спитав він нарешті, не підводячи голови.
— Я бачив вас разом з ним учора ввечері.
— Хто ще, крім вашого друга, знає про це?
— Я нікому нічого не казав.
Тремтячими пальцями герцог узяв перо й розгорнув чекову книжку.
— Я дотримаю свого слова, містере Холмсе. Випишу вам чек, хоча ті гроші будуть сплатою за вісті, що принесли мені тільки горе. Хіба міг я думати, обіцяючи винагороду, що події можуть так обернутися! Але ж ви з вашим другом — розумні люди, містере Холмсе?
— Я не дуже розумію вас, ваша вельможносте.
— Я говоритиму відверто, містере Холмсе. Якщо про цей випадок ніхто, крім вас двох, не знатиме, то нема причин розводитися далі. Сподіваюся, дванадцять тисяч фунтів задовольнять вас, чи не так?
Холмс, усміхаючись, хитнув головою.
— Боюся, ваша вельможносте, що це не так легко залагодити. Хтось повинен відповідати за вбивство вчителя.
— Але Джеймс нічого не знав. Не можна звинувачувати його в убивстві. Це все — робота того мерзотника, до якого він мав нещастя звернутися.
— А я вважаю так, ваша вельможносте: коли людина вдалася до злочину, то вона морально винна в усіх можливих його наслідках.
— Морально, містере Холмсе. Тут, безперечно, ваша правда. Але перед законом — ні. Не можна засуджувати людину за вбивство, при якому вона навіть не була присутня, яке обурило її не менш, ніж вас! Почувши про вбивство, Джеймс не переніс докорів сумління й тут-таки признався в усьому мені. А потім негайно розірвав усі стосунки з убивцею. О, містере Холмсе, врятуйте його, врятуйте! — Втративши самовладу, герцог зі спотвореним обличчям забігав кабінетом, вимахуючи в повітрі руками. Згодом він опанував себе й знову сів за стіл. — Я вдячний вам, що ви насамперед прийшли до мене, — провадив він. — Врешті-решт ми можемо порадитись, як пом’якшити цей ганебний скандал.
— Гаразд, — відповів Холмс. — Тоді, ваша вельможносте, нам треба бути щирими один з одним до кінця. Я допоможу вам, чим лише зможу, але тільки тоді, коли знатиму всі деталі тієї пригоди. Як я зрозумів, ваші слова стосувалися містера Джеймса Вайлдера. Отже, вбивця — не він.
— Так, убивця втік.
Холмс скромно всміхнувся:
— Ваша вельможність, мабуть, не знає про мої невеличкі заслуги в цій справі, інакше ви не подумали б, що від мене так легко втекти. Вчора, об одинадцятій вечора, містера Рюбена Гейза було заарештовано в Честерфілді за моєю вказівкою. Сьогодні я одержав телеграму від начальника тамтешньої поліції — якраз перед тим, як іти до вас.
Герцог глибше поринув у крісло й здивовано поглянув на мого друга.
— Чи є межі ваших можливостей? — промовив він. — То Рюбен Гейз заарештований? Я радий це чути, але чи не окошиться це на долі Джеймса?
— Вашого секретаря?
— Ні, сер, мого сина.
Тепер настала Холмсова черга дивуватись:
— Правду кажучи, ваша вельможносте, це для мене щось нове. Поясніть, будь ласка, все до ладу.
— Я нічого від вас не приховуватиму. Я згоден з вами, що тільки цілковита щирість, хоч яка болюча для мене, може полегшити це жахливе становище, у яке ми потрапили через Джеймсові шалені заздрощі. Замолоду, містере Холмсе, я кохав так, як кохають один раз у житті. Я посватався до коханої, але вона мені відмовила, бо побоювалась, що такий шлюб може зруйнувати мою кар’єру. Якби вона була жива, то я ні з ким би, крім неї, не одруживсь. Але вона померла, залишивши мені єдиного сина, якого я плекав, про якого піклувався заради її пам’яті. Я не міг відкрито визнати своє батьківство, але мій син дістав найкращу освіту, а коли виріс, то завжди мешкав зі мною. Вій випадково дізнався про мою таємницю й відтоді користався, як міг, зі своїх синівських прав, щоразу залякуючи мене викриттям. Його життя в моєму домі призвело до того, що я порвав з дружиною. І найголовніше — він з першого дня люто ненавидів мого маленького сина, мого законного спадкоємця. Ви, звичайно, спитаєте: чому я далі, незважаючи на всі ці обставини, тримав Джеймса в себе? Що ж, відповім: через те, що в ньому я бачив миле обличчя його матері й терпів усе це заради її дорогої пам’яті. Він нагадував мені кожну її рису, кожну її звичку. Я не мав сили розлучитися з ним. Але врешті-решт почав боятися, що він завдасть шкоди Артурові, тобто лордові Солтайру, і віддав хлопчика до школи доктора Гакстейбла.