— Ну як? — спитав він.
— О Боже! — вигукнув я. — Це ж просто диво!
— Здається, літа не вбили мою кмітливість, а звичка її не висушила, — сказав він, і я почув у його голосі ту радість художника, який пишається власним твором. — А й справді схоже, хіба ні?
— Я ладен заприсягтися, що то ви.
— Честь виконання цієї фігури належить месьє Оскару Меньє з Ґренобля, що провів кілька днів за її ліпленням. Фігуру зроблено з воску. Решту я довершив сам, коли заходив на Бейкер-стрит сьогодні вранці.
— Але навіщо?
— На це в мене важливі причини, любий мій Ватсоне. Я хочу, щоб дехто думав, ніби я там, хоч насправді я тут.
— То ви гадаєте, що за помешканням стежать?
— Я знаю, що за ним стежать.
— Хто?
— Мої давні вороги, Ватсоне. Ота весела компанія, проводир якої лежить на дні Райхенбахського водоспаду. Як ви пам’ятаєте, вони — і тільки вони — знали, що я досі живий. Вони вірили, що рано чи пізно я повернуся до свого помешкання, постійно стежили за ним і сьогодні побачили, що я приїхав.
— Як ви про це дізналися?
— Я впізнав їхнього шпигуна, коли визирнув з вікна. Це безневинний чолов’яга на ім’я Паркер, грабіжник за фахом й водночас чудовий музика, що грає на варгані[7]. Мене він не цікавить. Набагато більше мене цікавить інший — той страшний тип, що стоїть за ним, найближчий друг Моріарті, той, хто кидав у мене каміння зі скелі, найхитріший і найнебезпечніший злочинець у Лондоні. Саме він полює на мене цієї ночі, Ватсоне, й саме він не підозрює, що ми полюємо на нього.
Наміри мого друга поволі з’ясувалися для мене. З цієї затишної схованки ми могли бачити тих, хто спостерігав за нами, й стежити за тими, хто чатував на нас. Тінь у вікні була принадою, а ми — мисливцями. Ми мовчки стояли разом у темряві, уважно розглядаючи постаті перехожих, що поспішали вулицею. Холмс не говорив ані слова й стояв як укопаний, але я відчував, що він дуже схвильований і його очі пильно стежать за людським потоком. Ніч була холодна й непогідна, рвучкий вітер віяв уздовж вулиці. Людей було багато, вони рухалися в різні боки, позатулявши обличчя комірами та шарфами. Зо два рази мені здалося, що повз будинок пройшла одна й та сама постать, а особливо підозрілими видалися двоє, які стовбичили, немовби ховаючись од вітру, в дверях навпроти. Я спробував привернути до них увагу свого друга, але він лише невдоволено щось буркнув у відповідь і знову почав розглядати вулицю. Часом він переступав з ноги на ногу чи тарабанив пальцями по стіні. Зрозуміло було, що чекати йому нелегко й що події розвиваються не так, як він сподівався. Нарешті, коли повернуло на північ і вулиця майже спорожніла, він почав походжати туди-сюди кімнатою в нестримному хвилюванні. Я щось хотів сказати йому, коли раптом поглянув на освітлене вікно й знову відчув не менше здивування, аніж першого разу. Схопивши Холмса за руку, я показав на вікно.
— Тінь поворухнулася! — вигукнув я.
І справді, вона обернулася до нас уже не боком, а спиною.
Три роки, мабуть, не зробили Холмса ні лагіднішим, ні поблажливішим до людей, неповоротких розумом.
— Атож, поворухнулася, — мовив він. — Невже я такий бовдур, Ватсоне, щоб посадити в кімнаті очевидне опудало й сподіватися піддурити найхитріших людей Європи? Ми сидимо в цій кімнаті вже дві години, й тим часом місіс Хадсон міняла положення цієї фігури вісім разів, тобто раз на чверть години. Вона підходить до неї так, щоб її власної тіні не було видно. Тихше! — Він раптом затамував подих і завмер.
У напівтемряві я побачив, як він обернувся до вікна й стоїть у напруженому очікуванні. Вулиця тепер була зовсім безлюдна. Ті двоє, можливо, ще стояли, причаївшися, в дверях, але я вже не міг їх бачити. Довкола нас панували мовчанка й морок, серед якого блищало лише жовте вікно з обрисами чорної тіні посередині. Серед цілковитого безгоміння я чув тихе Холмсове дихання, що виказувало ледве стримувану тривогу. Наступної миті він штовхнув мене до найтемнішого кутка кімнати і застережливо затулив мені рота рукою. Я відчув, як тремтять його пальці. Ніколи ще я не бачив свого друга таким схвильованим, а тим часом нічна вулиця перед нами й далі здавалася безлюдною й заціпенілою.
7