— Чим можу стати вам у пригоді, джентльмени? — спитав він.
— Ми приїхали, — пояснив я, — отримавши вашу телеграму.
— Мою телеграму? Я не посилав ніякої телеграми.
— Я маю на увазі телеграму, яку ви надіслали на ім’я містера Джозії Емберлі щодо його зниклої дружини.
— Якщо це жарт, сер, то вельми недотепний, — роздратовано мовив пастор. — Я ніколи не чув про джентльмена, якого ви назвали, й нікому не посилав телеграми.
Ми з Емберлі здивовано перезирнулися.
— Можливо, сталася помилка, — сказав я, — можливо, тут є дві парафії? Ось телеграма, підписана «Елман», адреса — «Садиба пастора».
— Тут лише одна парафія, сер, і лише один пастор. Ця телеграма — ганебна фальшивка, походженням якої, безперечно, зацікавиться поліція. А тим часом не бачу підстави продовжувати нашу розмову.
Так ми з містером Емберлі опинилися на узбіччі дороги в найглухішому селі на всю Англію. Ми пішли до телеграфної контори, але її було вже зачинено. На щастя, в маленькому залізничному готелі був телефон, і я зателефонував до Холмса.
— Просто дивно! — почулося в слухавці. — Неймовірно! Боюся, любий Ватсоне, що сьогодні ввечері потягів уже не буде. Попри своє бажання я прирік вас на ночівлю в сільському заїзді. Але зрештою, Ватсоне, ви хоча б побудете на природі. Природа і Джозія Емберлі — насолоджуйтесь на здоров’я спілкуванням з ними. — Перш ніж нас роз’єднали, я почув у слухавці його звичний сухий сміх.
Я швидко переконався в тому, що мій супутник недаремно має славу скнари. Він скаржився на дорожні витрати, наполягав, щоб ми їхали в третьому класі, а тепер уголос обурювався тим, що доведеться платити ще й за готель. Наступного ранку, коли ми нарешті прибули до Лондона, важко було сказати, хто з нас був у гіршому настрої.
— Нам варто по дорозі зайти на Бейкер-стрит, — мовив я. — Містер Холмс, можливо, дасть нам якісь нові настанови.
— Якщо від них буде стільки ж користі, як від попередніх, то вони нічого не варті, — злісно відповів Емберлі, однак усе-таки пішов зі мною.
Я вже попередив Холмса телеграмою про наше прибуття, але він залишив мені короткий лист, що їде до Люїшема й чекатиме нас там. Це було для мене несподіванкою, але ще більшою несподіванкою було те, що у вітальні нашого клієнта ми застали його не самого. Поряд із ним сидів суворий чорнявий чоловік у димчастих окулярах та з масонською шпилькою в краватці.
— Мій друг містер Баркер, — відрекомендував його Холмс. — Він теж зацікавився вашою справою, містере Джозіє Емберлі, хоч і працював незалежно від мене. Але обидва ми хочемо запитати вас про одну річ.
Містер Емберлі важко сів на стілець. Він відчув небезпеку. Я побачив, як у нього забігали очі й пересмикнулось обличчя.
— Про що саме, містере Холмсе?
— Нас цікавить лише одне: що ви зробили з трупами?
Хрипко скрикнувши, чоловік скочив на ноги й замахав у повітрі руками. Рот у нього був розтулений, і він нагадував якогось страхітливого птаха-хижака. За мить перед нами постав справжній Джозія Емберлі — чудовисько з такою ж потворною душею, як і його тіло. Він упав на стілець і підніс долоню до вуст, немовби тамуючи кашель. Холмс стрибнув, як тигр, вчепився йому в горлянку й силоміць пригнув голову додолу. З розімкнутих уст Емберлі випала біла пігулка.
— Не вкорочуйте собі віку, Джозіє Емберлі. Всякі справи треба робити чесно й до ладу. Що ви скажете, Баркере?
— Я залишив кеб біля воріт, — мовив наш мовчазний спільник.
— До дільниці лише кількасот ярдів. Їдьмо вдвох. Ви можете зостатися тут, Ватсоне. Я повернуся через півгодини.
У міцному тілі старого фарбаря таїлася лев’яча сила, але в руках двох таких досвідчених конвоїрів він виявився безпорадним. Хоч як він викручувався, виривався, його все-таки затягли до кеба, і я залишився сам вартувати цей лиховісний будинок. Не минуло й півгодини, як Холмс повернувся в товаристві молодого хвацького поліційного інспектора.
— Я залишив Баркера, щоб він закінчив усі формальності, — сказав він. — Адже ви ще не мали приємності бачити Баркера, Ватсоне. Це мій запеклий суперник з того боку Темзи. Коли ви згадали про чорнявого довганя, мені неважко було домалювати картину. На його рахунку кілька відомих справ, чи не так, інспекторе?
— Так, він вряди-годи траплявся нам на дорозі, — стримано відповів інспектор.
— Методи його, безперечно, бувають недозволеними, як і деякі з моїх власних. Проте недозволене, як ви знаєте, іноді буває й корисним. Вам, наприклад, із вашим неодмінним попередженням: «Усе, що ви скажете, може бути використано проти вас», нізащо не вдалося б вирвати зізнання в цього негідника.