Пригоди славнозвісних книг
СПІВЕЦЬ ДИТЯЧИХ ТАЄМНИЦЬ
Анатолій Костецький — улюбленець дітвори. Він служив дитячій літературі більше тридцяти років і за цей час встиг подарувати дітям понад п’ятдесят книг. Ті книги — це велике художнє Дитяче місто, у якому живуть хлопчики та дівчатка, як і в житті, з найрізноманітнішими характерами. Письменник умів говорити зі своїми малими читачами про найскладніші життєві проблеми — з повною серйозністю чи гумором, але неодмінно — із любов’ю, взаєморозумінням та повагою. Він майстерно поєднував дитячі мрії та фантазії з реальним світом. Мабуть, тому, що й сам у дитинстві мав велику мрію — стати письменником, і ця мрія його здійснилася.
Народився Анатолій Георгійович Костецький 6 грудня 1948 року в місті Києві в учительській родині. Батько працював учителем фізики й математики, мати викладала російську мову і літературу. Вона змушена була брати з собою на уроки трирічного Анатолія, бо дитячих садочків тоді на всіх не вистачало. Хлопчик сидів за останньою партою, йому давали олівці, папір та ще книжечки, щоб чимось зайняти дитину. Тому в чотири роки він навчився читати, а в п’ять — писати. Засвоївши грамоту п’ятирічною дитиною, почав римувати. Коли вступав до першого класу, то в зошиті мав уже кілька віршів. А в п’ятому класі навіть отримав диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку.
Батьки А.Костецького віддали вчительській праці майже все життя: батько — сорок років, а мама — тридцять вісім. Письменник із легким гумором підкреслював, що дитинство його було «важким»: класний керівник — тато, мама — вчителька; «нормальні» діти після школи відпочивали від учителів, а в школі — від батьків, а «в мене і в школі, і вдома — мої учителі…».
З дитячих літ захоплювався хлопчик казками, які йому розповідала бабуся. І ще запам’ятав, як перед школою він все-таки півроку відвідував дитячий садок, а там вихователька давала йому книжки, щоб він читав їх іншим дітям, поки вона перемовлялася з кимось.
У школі хлопчик вчився добре, але був непосидючим, тому часто мав незадовільну поведінку. Не обходилося без зауважень у щоденнику. Серед записів були й такі «цікаві»: «Плював на уроках у горобців». А все тому, що Анатолій сидів за першою партою біля вікна, тож на підвіконня він насипав крихти для горобців, а потім через трубочку дмухав їм хлібні кульки. Може, тому й герої А.Костецького здебільшого веселі, вигадливі й непосидючі хлопчики.
Свою першу вчительку поет згадував з ніжністю, називав її улюбленою.
Канікули проводив із бабусею. Бабусині казки, пісні, й соковита народна мова, й просторі луки поблизу Козинки, над якими з весни до кінця літа велично кружляли лелеки, селянська хатина, у якій щоліта з батьками бував на канікулах Анатолій, прищепили майбутньому письменникові любов до слова. Тож із п’яти років не зрадив цього захоплення. Щоправда, крім захоплення римуванням, навчився грати в шахи й плавати. З третього класу займався плаванням вже серйозно.
Після восьмого класу навчався в технікумі радіоелектроніки. Тоді ж, виступаючи на спартакіаді, отримав звання майстра спорту.
Але після закінчення технікуму вибрати професію для Анатолія стало нелегким завданням: було багато захоплень. Тож так і не визначившись остаточно, він одночасно вступив у Київський політехнічний інститут (зараз Національний технічний університет «Київський політехнічний інститут») і в Київський державний університет імені Т.Г.Шевченка на філологічний факультет. Вчився успішно у двох вузах, навіть стипендію отримував і там, і там. Та все ж обрав філологію — залишив політехнічний інститут, написавши заяву деканові.
В університеті літературу викладав відомий літературознавець О.І.Білецький, він і став керівником кандидатської дисертації, яку Анатолій успішно захистив, здобувши звання кандидата філологічних наук.
Одинадцять років письменник працював викладачем Київського університету, викладав мовознавство на філологічному та романо-германському факультетах.
У вісімдесятих роках залишив цю роботу: треба було знову робити вибір — наука чи літературна творчість.
Як уже знаємо, Анатолій Костецький дуже рано почав складати вірші, проте публікувати їх не поспішав. Першу поезію він надрукував тоді, коли йому було двадцять років. Ці перші ліричні вірші, як і в переважної більшості молодих поетів, оспівували природу й красу людських почуттів. Михайло Стельмах порадив Анатолію писати для дітей. Про це письменник розповідав дуже зворушливо: «Не знаю, як би склалася моя літературна доля, коли б не він… Якось, прочитавши мої вірші, він підкреслив кілька строф і сказав: «Отут я бачу в тебе щось… дитяче. Спробуй писати для дітей».
І я спробував. За кілька днів написав рівно дюжину віршів і відніс йому. «От і добре, — зустрів мене приязно Михайло Панасович. — Цей вірш хороший, цей — так собі, а цей… Взагалі — продовжуй писати, у тебе ж виходить!»
Невдовзі — дзвінок:
— Слухай, Толю, я тобі тут перепустку замовив!
— Яку? — здивувався я.
— Гостьову. На письменницький з’їзд. Корисно буде.
Виступи, розмови в кулуарах, знайомі обличчя. Нарешті, слово взяв Михайло Стельмах. А наприкінці виступу… Я дослівно пам’ятаю його слова: «Тепер, — несподівано почув я, — хочу звернути увагу нашого чуйного дитячого видавництва «Веселка» на поки ще невідоме прізвище майбутнього дитячого письменника Анатолія Костецького і прочитати вам його вірші.
І прочитав — «Сонячні зайчики». Михайло Панасович щось і далі говорив, але я вже нічого не сприймав. Такі слова, та ще й з уст Михайла Стельмаха! Хотілося якнайшвидше виправдати цей щедрий аванс. За рік я написав півтори сотні віршів. З них залишив тільки з десяток, а решту викинув і не згадував. Про ті дванадцять віршів, залишених Михайлові Панасовичу, — теж забув і думати. Але історія мала продовження. Через п’ять місяців зателефонував директор «Веселки»… Виявляється, Стельмах сам заніс вірші, сам зголосився бути редактором…»
Так побачила світ перша збірочка для дітей Анатолія Костецького «Джміль про сонечко гуде» (1972), куди ввійшли вісім поезій, відібраних самим Михайлом Стельмахом.
І від того часу письменник дарував нові й нові твори дітям — найвдячнішому своєму читачеві. Чимало їх уміщено і в підручники та читанки для молодших школярів, і в їхню першу книгу «Буквар».
Багато часу Анатолій Георгійович віддав перекладам творів для дітей з англійської, німецької та деяких слов’янських мов.
Привертають увагу лірично-гумористичні вірші поета. Герої збірок «Все про мене» (1977), «Лист до птахів» (1979), «Слово про матір» (1983), «Бюро знахідок» (1985), «Де літо живе» (1986), «Як будували дитсадок» (1987) страшенно полюбляють задавати «глобальні» запитання: чому дітям треба спати, чому я схожий на батька, чого каша довго холоне, чому в мене нема хобота, як у слона, навіщо у дерева стільки гілок?.. Такі віршовані загадки наче передбачають ясну авторську відповідь: «Не знаєте? Так і я не знаю!» Не чекали? А малі читачі нехай думають над ними разом із героями віршів. Цілком ймовірно, що відповідь вони знайдуть! Адже автор не дав готової…
Майже тисячу віршів для дітей написав А. Костецький.
У прозі письменник надавав перевагу жанру повісті-казки, яка, на його думку, повинна виховувати школярів добром, щирістю і правдою. Особливе місце також займають фантастично-пригодницькі та казкові повісті. Широко відомі серед юних читачів прозові твори А.Костецького «Все — як насправді», «Хочу літати» (1980), «Суперклей Христофора Тюлькіна, або Здавайтеся — вас викрито» (1984), «Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків».
Творчість А. Костецького відзначена преміями кількох українських конкурсів на кращу книгу для дітей. Упродовж кількох років на радіо Анатолій Георгійович вів цікаву та пізнавальну передачу про історію написання відомих книг для дітей. У ній ніжно й зворушливо звертався до своїх малих читачів, називав їх «книголюбчиками та казкознавчиками», відкривав для них багатий зміст світової літератури.
Анатолій Костецький — лауреат Державної літературної премії імені Лесі Українки, премії імені Миколи Трублаїні. Упродовж багатьох років він очолював Творче об’єднання дитячих письменників України.