Як бачимо, саме у книзі «Як вони поживають» Олександр Копиленко уповні виявив себе і як непересічний дитячий письменник, і як педагог, і як біолог, і як щедра і чуйна людина.
Максим Тадейович Рильський свого часу так писав про цю книгу: «Талановита книжка Копиленка має неабияке пізнавальне значення, вона у великій пригоді може стати нашим юним натуралістам та й усім, хто любить вічно живе джерело радості й здоров’я — природу, хто дбає про її збереження та охорону, хто не вродився глухим і сліпим до земної краси!».
Вслухаймося ж у ці слова нашого видатного Поета і станьмо на захист природи, цієї колиски роду людського, її одвічної супутниці й годувальниці. Тож не даймо їй загинути остаточно, а разом із Олександром Івановичем Копиленком, іншими письменниками, що творять для дітей, ставаймо на її захист!..
НАРОДНЕ СЛОВО НЕ ЗМАЛІЄ
Іван Сенченко
З історії літератури вже давно відомо, що чимало видатних письменників для створення своїх книг досить активно й широко використовували найрізноманітніші жанри фольклору.
Звичайно, таким життєдайним і добро- дарчим джерелом літературного натхнення слід, перш за все, вважати міфи, легенди й казки. Але навіть і такі короткі фольклорні тексти, як, скажімо, народні приказки й загадки, знаходили своє застосування і втілення у творчому доробку деяких письменників, зокрема, у відомих оповідках одного з яскравих і самобутніх представників нашого красного письменства Івана Юхимовича Сенченка.
Саме йому та його славнозвісній дитячій книжечці «За лісом, за пралісом золота діжа сходить», яка вже не один раз виходила друком і в Україні, й у Канаді, і жанр якої сам письменник визначив як «народні приказки та загадки в оповіданнях», і присвячено цей нарис…
Народився Іван Юхимович Сенченко 12 лютого 1901 року в селі Наталиному на Полтавщині у селянській родині.
Змалечку Іванко, як і всі селянські діти, допомагав батькам у повсякденних клопотах. Працював малий хлопчина майже нарівні з дорослими — був беручкий і нелінивий до будь-якої роботи.
А ще малий Іван полюбляв спілкуватися з дорослими, про що зазначав в одній із своїх автобіографій так: «Дитинство моє минало серед найвидатніших людей села».
Мав на думці Іван Юхимович те, що досить часто він охоче й без жодного жалю міняв ігри й розваги з ровесниками на посиденьки зі старими людьми, які користувалися в селі шаною та повагою за свою працелюбність і справжню народну мудрість.
До найвидатніших людей свого села Іван Сенченко, передовсім, зараховував свою першу вчительку та дядька Кузьму, котрий був, за висловом письменника, «музикантом по натурі». До видатних односельчан відносив
Іван Юхимович і тітку Марину, «молоду материну подругу, яка розповідала будь про що так красиво й картинно, докладно і з такими подробицями, які не могли втекти, заховатися тільки від Гомера й од неї, тітоньки Марини».
Через усе життя проніс Іван Юхимович Сенченко у своєму серці світлий і ніжний образ своєї першої вчительки.
Як відомо, у сільській школі, на ті часи, коли у молодших класах навчався майбутній відомий письменник, учителі були, так би мовити, універсалами, тобто могли однаково успішно, глибоко й докладно викладати своїм учням цілу низку несхожих, або й просто далеких один від одного шкільних предметів — починаючи малюванням і закінчуючи арифметикою та рідною мовою.
Саме це найбільше вражало малого Івана: як багато знає його вчителька! Геть усе-все на світі! І про що він її не питав — а був хлопчина дуже цікавий і допитливий до всього, про що чув і що бачив навколо, — він завжди отримував дохідливу, зрозумілу та вичерпну відповідь.
Учителька водила Іванка разом з іншими дітлахами — такими ж, як і він, хлопчиками й дівчатками, переважно його односельцями, та ще дітьми з кількох сусідніх сіл, де не було власної школи, — до навколишніх лісів і гаїв.
Такі уроки запам’ятовувалися дітям на все зкиття. Вони разом з учителькою надовго зупинялися над якоюсь рослинкою, квіткою, комашкою й уважно слухали її дивовижні розповіді!..
А ще, як згадував письменник, саме перша вчиїелька прищепила йому змалку любов до поезій Шевченка, Пушкіна, до творів Гоголя і Котляревського.
Частенько після лісових прогулянок учителька загадувала дітям написати на ту чи іншу тему самостійний твір. І поміж творів, написаних учнями різного віку, вона досить часто відзначала, читаючи вголос уривки перед усім класом, саме твори малого Івана Сенченка.
Вчителька возила дітлахів на екскурсії до величезного, як тоді здавалося малим школярчукам, губернського міста Полтави. Там вона водила їх до пам’ятника Слави, на Шведську могилу, ознайомлювала з основами історії України ще за часів козацтва. Довго простоювали діти перед садибою автора славнозвісних «Енеїди» й «Наталки Полтавки», свого видатного земляка Івана Котляревського, слухаючи, затамувавши подих, розповіді вчительки про його життя і творчість…
Цілком зрозуміло, що у подальшому виборі життєвого шляху малим Іваном величезну й незамінну роль відіграла саме його перша вчителька, образ якої, як я вже згадував, він назавжди поселив у своєму серці й у своїй пам’яті.
Зрозуміло й те, що після закінчення сільської школи Іван Сенченко ще чітко й однозначно не міркував про письменницьке майбуття, але потяг до освіти, до набуття нових і нових знань був у нього просто-таки нестримний! Отож після сільської школи Іван вступає до вищої початкової школи, а після її закінчення, повторюючи шлях своєї улюбленої вчительки, вступає до вчительської семінарії, де глибоко й самовіддано захоплюється ще й поезією.
На шпальтах газет почали з’являтися вірші юного Івана Сенченка. Проте розголосу вони не набули, та й, коли говорити по щирості, його поезія не відзначалася ні оригінальністю стилю, ні новою тематикою, ні пошуками та експериментами, а переважно була наслідувальна, писалася «під когось» з уже відомих та знаних поетів.
Іван Сенченко вчасно все це зрозумів — і перейшов до прози. І, як мовиться, тут знайшов себе.
І от настає визначальний для молодого письменника-початківця 1923 рік: цього року виходять у світ дві його перші книжечки- ластівки — збірки оповідань «Навесні» та «Ярема Кавун», на які дуже й дуже схвально відгукнулася критика й товариші Івана Сенченка по літературній майстерні.
Оселившися в Харкові, тодішній столиці нашої держави, Іван Сенченко деякий час учителює. Паралельно з роботою він навчається у Харківському інституті народної освіти, який успішно закінчує у 1928 році.
Вчителюючи та пишучи твори для дорослих, Іван Сенченко думає про дітей. Так, уже в двадцятих роках з’являються його оповідання для малих читачиків у журналі «Червоні квіти», а після другої світової війни — в журналах «Барвінок» і «Піонерія».
Згодом Іван Сенченко, як і переважна більшість мудрих і далекоглядних «дорослих» письменників, приходить до незаперечної думки: якщо хочеш, щоб читали твої книги дорослі, - обов’язково пиши й для дітей, виховуй у них із малих літ свого власного майбутнього читача.
І от одна за одною починають з’являтися книжечки Івана Сенченка для малих читачів, які сприймались і дітьми, й дорослими дуже привітно та прихильно.
Але чи не найкращою і найвдалішою як за задумом, так і за втіленням стала книжечка Івана Сенченка «За лісом, за пралісом золота діжа сходить», яка поступово, за чимало літ склалася в нього з оповідань за народними приказками та загадками, з розповідей про їх походження, звичайно, — і з письменницьких імпровізацій і фантазій.
Саме цю славнозвісну, з моєї точки зору, книгу Івана Юхимовича Сенченка я і радив би неодмінно прочитати. Переконаний: часу надаремно не буде витрачено ані хвилинки! Ця книжечка, весела, дотепна, розумна, подарує вам радість спілкування з високою літературою для дітей, а головне — ви безперечно відчуєте уповні всю глибину, красу, невмирущість і яскравість справжнього народного Слова, яке ніколи не змаліє!
МАНДРІВКИ ТАРАСОВИМИ ШЛЯХАМИ
Оксана Іваненко