— Хто тобі казав?
— Ну, він сам казав Джефові Тетчеру, а Джеф сказав Джонні Бейкеру, а Джонні — Джімові Холлісу, а той — Бенові Роджерсу, а Бен — одному негрові, а той негр сказав мені. Отак!
— То й що? Всі вони брехуни. Всі, хіба що крім негра. Його я не знаю, але ще зроду не бачив негра, який би не брехав. Дурниці! А ти, Геку, скажи мені, як Боб Теннер робив це.
— Та як — узяв та й умочив руку в трухлявий пень з дощовою водою.
— Серед дня?
— Авжеж.
— І стоячи обличчям до пня?
— Так... Мабуть, що так.
— І щось казав?
— Та, мабуть, нічого не казав. Не знаю.
— Ага!.. Та який же бісів дурень зводить отак бородавки гнилою водою? Певно, що нічого не вийде. Треба піти самому в лісову хащу, де є пень з дощовою водою, і там рівно опівночі стати до нього спиною, вмочити руку у воду й проказати: «Індіанська їжа ячмінне зерно! Забери бородавки, гнила водо, на дно!» А потім заплющити очі й швидко відійти на одинадцять кроків, тричі повернутися на місці і аж тоді йти додому, тільки ні до кого дорогою не озиватися. Бо як озвешся, то все піде нанівець.
— Еге ж, це начебто добрий спосіб, але Боб Теннер робив не так.
— Ха, певно, що не так, бо ж у нього тих бородавок як ні в кого в місті; а коли б він знав, як зводити їх гнилою водою, то жодної досі не мав би. Я сам, Геку, звів так тисячі бородавок. У мене їх завжди повно на руках, бо я часто граюся з жабами. А ще я зводжу їх бобом.
— Еге ж, бобом добре. Я й сам зводив.
— Справді? А як ти це робив?
— Ну, береш боба, розламуєш його на дві половинки, тоді надрізаєш бородавку, щоб виступила кров, мажеш кров'ю одну половинку боба й десь опівночі, за молодого місяця, закопуєш на роздоріжжі, а другу половинку спалюєш. І тоді ота половинка, на якій кров, тягтиметься до другої, а кров тягтиме до себе бородавку, і вона дуже скоро зійде.
— Усе так, Геку, твоя правда; тільки коли закопуєш ту половинку, треба ще проказати: «Біб рости, бородавка щезай і більше до мене не вертай!» — щоб було певніше. Так завжди робить Джо Гарпер, а він же їздив колись аж до Кунвілла і ще хтозна де бував. А тепер скажи — як зводити бородавки здохлим котом?
— Ну, треба взяти кота й незадовго до півночі піти з ним на кладовище до свіжої могили, де поховано когось лихого; а рівно опівночі туди з'явиться чорт чи, може, й кілька чортів, але ти їх не побачиш, а тільки почуєш щось наче вітер чи якусь їхню балачку; і коли вони потягнуть того лиходія з собою, ти кидаєш за ними свого кота й кажеш: «Мрець за чортом, кіт за мерцем, бородавка за котом — і я вас знати не знаю!» Будь-яку бородавку так зведеш.
— Таки схоже на те. А ти вже пробував так зводити, Геку?
— Ні, але мені сказала стара Гопкінс.
— Ну, то це, мабуть, правда. Вона ж, кажуть, відьма.
— Кажуть! Та я, Томе, напевне знаю, що відьма. Вона й батечка мого заворожила, я від нього самого це чув. Іде він якось, аж бачить — вона чаклує, лихий чар на нього напускає. Він як схопить каменюку — і ледь-ледь вона відскочила, а то був би їй капець. Ну й от: тієї ж таки ночі він скотився п'яний з повітки й зламав руку.
— Господи, який жах! А як же він знав, що вона на нього чар напускає?
— Ет, як знав... Мій батечко тих відьом одразу бачить. Він каже: коли вони ото втупляться в тебе очима, отоді й чаклують. А надто коли ще щось бурмочуть. Бо то вони проказують «Отче наш» іззаду наперед.
— Слухай, Геку, ти коли збираєшся пробувати кота?
— Сьогодні вночі. Мабуть, вони цієї ночі прийдуть по старого шкарбана Вільямса.
— Та його ж іще в суботу поховали. Хіба вони не забрали його тієї ж ночі?
— Ой, таке скажеш!.. Як же вони могли забрати його до півночі? А там уже настала неділя. Щось я не чув, щоб чортам було вільно розгулювати в неділю.
— Твоя правда. Я про це й не подумав. А мене з собою візьмеш?
— Візьму, як не боїшся.
— Боюся! Де ж пак! Ти мені нявкнеш?
— Еге, тільки ти теж нявкни, як зможеш. Бо минулого разу я нявчав-нявчав, аж поки старий Гейс почав шпурляти на мене каміння та ще й каже: «Чорти б його забрали, цього кота!» То я вибив йому шибку цеглиною, тільки ти нікому не кажи.
— Гаразд. Тієї ночі я не міг нявкнути, бо за мною наглядала тітка. А сьогодні неодмінно нявкну... Слухай, а це що в тебе таке?
— Та нічого особливого — кліщ.
— Де ти його знайшов?
— У лісі, де ж би ще.
— Що за нього хочеш?
— Та я не знаю. Я не хочу його віддавати.
— Ну, як хочеш. Та й кліщ якийсь малесенький.
— Еге ж, як не твій кліщ, то вже й поганий. А мені й такий годиться. Кліщ як кліщ, не гірший за інших.
— Подумаєш, та тих кліщів у лісі хтозна-скільки! Я й сам міг би назбирати хоч тисячу.