— Вибити тобі бубну?
— Ану спробуй, побачимо.
— Кажу — виб'ю, то й виб'ю.
— Руки короткі.
— А от і виб'ю.
— Не виб'єш.
— Виб'ю!
— Ні, не виб'єш.
— Виб'ю!
— Ні!
Запала ніякова мовчанка. Потім Том спитав:
— Тебе як звати?
— А тобі що до того?
— Ось я тобі покажу, що мені до того.
— Чого ж не показуєш?
— Багато говоритимеш, то й покажу.
— І говоритиму, і говоритиму, і говоритиму! Ну, то що?
— Думаєш, ти велика цяця, еге ж? Та якби я захотів, то помолотив би тебе однією рукою, а другу хай би мені прив'язали за спиною.
— То чого ж не помолотиш? Тільки базікаєш.
— А таки помолочу, як не вгамуєшся.
— Ха-ха, бачили ми таких!
— Слухай, чепуруне! Гадаєш, ти важна птиця, еге ж? Ач якого капелюха напнув!
— Не подобається — то збий його з мене. Збий — і побачиш, що тобі буде.
— Брешеш!
— Сам ти брешеш.
— Ти паскудний брехун і боягуз.
— Ану котися ти, знаєш куди...
— Ще раз пошли мене — і я розвалю тобі голову каменюкою.
— Ой-ой-ой, так і розвалиш!
— Кажу тобі, розвалю!
— То чого ж не розвалюєш? Чого тільки кажеш, а нічого не робиш? Боїшся!
— Я не боюся.
— Боїшся.
— Ні!
— Боїшся!..
Знов запала мовчанка. Обидва знов затупцяли боком, поїдаючи один одного очима. Нарешті зійшлися плече до плеча.
— Забирайся геть звідси! — сказав Том.
— Сам забирайся!
— І не подумаю.
— І я не подумаю.
Вони стояли, кожен спираючись на скісно виставлену вперед ногу, і з ненавистю в очах щосили штовхали один одного. Але ні той, ні той не міг переважити. Нарешті, захекані й розпашілі, обидва обережно послабили натиск, і Том сказав:
— Ти боягуз і слинько! Ось я скажу своєму старшому братові — то він тебе самим мізинцем віддухопелить. А я йому скажу, начувайся!
— Чхав я на твого старшого брата! У мене теж є брат, ще більший за твого, такий, що за одним махом перекине його аж за отой паркан.
(Обидва брати були, звісно, вигадані).
— Брешеш!
— Хоч ти що кажи, а це правда.
Великим пальцем ноги Том провів у пилюці риску і промовив:
— Спробуй тільки ступити за цю риску, то я так тобі дам, що рачки поповзеш. Хто б ти не був, а слізьми вмиєшся.
Чужак притьмом переступив риску й сказав:
— Ну, дай мені, ти ж обіцяв.
— Ти мене краще не чіпай, бо пошкодуєш.
— Ти ж казав, що даси мені, то чого ж не даєш?
— Хай мене чорти візьмуть, як не дам за два центи!
Хлопець дістав з кишені два великі мідяки й, глузливо посміхаючись, простяг їх Томові. Той ударив його по руці, і монети полетіли на землю. А за мить і обидва хлопці покотилися по пилюці, зчепившись, мов два коти. Вони тягали й смикали один одного за чуприни та за одіж, щипали й дряпали один одному носи — і вкривали себе порохом і славою. Невдовзі картина набула чіткіших обрисів, і крізь хмари бою стало видно, що Том сидить верхи на незнайомому хлопцеві й молотить його кулаками.
— Здавайся! — зажадав він.
Хлопець лиш дужче запручався, силкуючись звільнитися. Він плакав від образи й безсилої люті.
— Здавайся! — І Том знову замолотив кулаками. Нарешті чужак видушив із себе: «Здаюся» і Том пустив його зі словами:
— Оце тобі буде наука. Іншим разом краще дивися, з ким заводишся.
Хлопець подався геть, обтрушуючи з себе пилюку, хлипаючи й шморгаючи носом. Час від часу він озирався й, крутячи головою, погрожував поквитатися з Томом, «хай тільки його ще десь здибає». Том відповів на це зневажливим сміхом, а тоді, сповнений радісного піднесення, рушив додому, та тільки-но він повернувся спиною до чужинця, як той схопив каменюку й пожбурив йому між лопатки, а сам кинувся тікати, вистрибуючи, мов антилопа. Том гнався за негідником до самого дому й так довідався, де той живе. Деякий час він стовбичив біля хвіртки, викликаючи ворога надвір, але хлопчисько тільки робив з-за вікна гримаси і виклику не прийняв. Потім з'явилася його матуся, обізвала Тома грубим, лихим, зіпсутим хлопчиськом і звеліла йому забиратися геть. І він пішов геть, але сказав, що той поганець йому «ще попадеться».
Додому Том повернувся дуже пізно і, обережно залазячи крізь вікно, наразився на засідку: на нього чатувала сама тітка, і, коли вона побачила, на що схожий його одяг, її рішучість обернути хлопцеві суботній відпочинок на підневільну працю стала тверда, як криця.
Розділ II