— Блаженні... е-е...
— Вбогі...
— Еге ж, вбогі... Блаженні вбогі... е-е...
— Духом...
— Духом... Блаженні вбогі духом, бо їх... їх...
— Їхнє...
— Бо їхнє... Блаженні вбогі духом, бо їхнє царство небесне... Блаженні... засмучені, бо вони... вони...
— Будуть...
— Будуть... е-е...
— Уті...
— Бо вони будуть... е-е... уті...
— Утіш...
— Бо вони будуть утіш... Ой, ну не знаю я, що вони будуть!
— Утішені.
— А, утішені!.. Бо вони будуть утішені... засмучені... Блаженні засмучені... ні, утішені, бо вони будуть... засму... е-е... Що вони будуть? Чому ти не підкажеш мені, Мері? Як тобі не соромно знущатися з мене?
— Ой, Томе, який же ти, бідолаха, нетямкий! Я й не думала з тебе знущатися. Зовсім ні. А тобі треба піти й учити все спочатку. Не журися, Томе, якось вивчиш, а коли вивчиш, я подарую тобі одну дуже гарну річ. Ну, будь слухняним хлопчиком!
— Гаразд! А що то за річ, Мері? Скажи мені.
— Не бійся, Томе. Ти ж знаєш: як я сказала — щось гарне, то воно таки справді гарне.
— Еге ж, ти в нас така, Мері. Ну, гаразд, спробую наддати ще...
Він «наддав ще» і, спонукуваний подвійною силою — цікавістю й бажанням дістати винагороду,— взявся до діла з таким запалом, що перевершив усі сподівання. Мері подарувала йому за це новісінький складаний ножик фірми «Барлоу», що коштував дванадцять з половиною центів, і Томовому захвату не було меж. Щоправда, той ножик нічого не різав, зате був справжній, непідробний «Барлоу», і в цьому й полягала його особлива цінність; а от звідки хлопчаки західних штатів узяли, що такі ножі хтось стане підробляти й випускати ще гірші,— це було і, певне, назавжди залишиться незбагненною таємницею. Усе ж таки Том сяк-так поколупав своїм ножиком буфет і вже націлився був на комод, коли його покликали збиратися до недільної школи.
Мері дала йому бляшану миску з водою і мило. Він пішов надвір, поставив миску на лавочку, тоді вмочив мило у воду й поклав поряд, закасав рукави, тихенько вилив воду на землю, а потім пішов до кухні й заходився ревно витирати обличчя рушником, що висів за дверима. Та Мері забрала в нього рушник і сказала:
— Як тобі не соромно, Томе! Хіба ж можна бути таким! Від води тобі ніякої шкоди не станеться.
Том трохи знітився. В миску знов налили води, і цього разу він постояв над нею з хвилину, набираючись духу, тоді з шумом утяг у себе повітря і взявся вмиватись. Коли він трохи згодом знову ввійшов до кухні, заплющивши очі й навпомацки шукаючи рушника, з обличчя його стікала вода й мильна піна, незаперечно свідчачи, що він таки вмився. Та коли він показався з-під рушника, виявилося, що й тепер не все гаразд: чисті були тільки щоки та підборіддя — щось ніби маска,— а вище й нижче темнів незрошений ґрунт, що тягся назад навколо шиї.
Тоді Мері взялася до нього сама, і вже з її рук він вийшов повноцінною людиною, що не різнилася кольором шкіри від своїх білих братів. Його мокра чуприна була ретельно пригладжена щіткою, і короткі кучерики лежали рівно й гарно. (Том нишком уперто й старанно розгладжував свої кучері, намагаючись приліпити їх упритул до голови: він вважав, що кучеряве волосся властиве лише жінкам, і ті кучері отруювали йому все життя.) Потім Мері дістала з шафи костюм, що його Том уже два роки надягав тільки в неділю,— той костюм називали просто «другим», і з цього можна судити про багатство Томового гардеробу. Коли хлопець одягся, Мері «опорядила» його: застебнула аж до підборіддя ґудзики на чистій куртці, розправила на плечах широкий комір, почистила Тома щіткою і, нарешті, увінчала його крапчастим солом'яним капелюхом. Тепер він мав надзвичайно пристойний і нещасний вигляд. Та й почував себе страшенно нещасним: застебнутий на всі ґудзики чистий одяг сковував рухи, і це страшенно його дратувало. Він сподівався, що Мері забуде про черевики, та марно — вона, як і годиться, старанно змастила їх жиром і принесла йому. Томові урвався терпець, і він огризнувся: мовляв, його завжди примушують робити те, чого йому не хочеться. Але Мері почала умовляти:
— Ну прошу тебе, Томе, будь слухняний...
І він з бурчанням узув черевики. Мері хутенько зібралася й собі, і всі троє рушили до недільної школи, яку Том ненавидів усім серцем, а Сід і Мері любили.
Уроки в недільній школі тривали від дев’ятої до пів на одинадцяту ранку, а потім починалася відправа. Двоє з них трьох незмінно лишалися послухати проповідь з доброї волі; третій також завжди лишався — але з інших, поважніших причин.