Директор школи, як водиться, став перед кафедрою, тримаючи молитовник у руках, заклав його пальцем і попросив уваги. Коли директор недільної школи виголошує свою звичну коротеньку промову, молитовник у руках йому так само потрібен, як ноти співачці, що стоїть на естраді, готуючись проспівати соло, — хоча чому це потрібно, залишається загадкою: обидва ці мученики ніколи не зазирають ні до молитовника, ні в ноти. Директором був безбарвний чоловічок років тридцяти п’яти, з руденькою козлиною борідкою та коротко підстриженим рудуватим волоссям, у цупкому стоячому комірці, верхній край якого підпирав йому вуха, а гострі кути випиналися вперед аж до кутиків рота. Цей комірець, наче паркан, змушував його дивитися лише прямо перед собою і повертатися усім тілом, коли треба було поглянути вбік. Підборіддям учитель впирався в краватку, що була завширшки з банкноту й закінчувалась бахромою; носаки його черевиків були за тодішньою модою сильно загнуті догори, наче лижі, — результат, якого тогочасні молодики досягали завдяки наполегливій праці та терпінню, годинами просиджуючи біля стіни із притиснутими до неї носаками. Вигляд містер Волтерс мав дуже серйозний, а в душі був дуже чесним і щирим; він відчував такий побожний трепет перед усім святим і настільки відділяв духовне від світського, що непомітно для себе самого в недільній школі навіть говорив іншим голосом, не таким, як у будні. Свою промову він почав так:
— А тепер, діти, я попрошу вас сидіти якомога тихше та рівніше і кілька хвилин слухати мене якомога уважніше. Ось так. Саме так і повинні поводитися чемні діти. Я бачу, одна дівчинка дивиться у вікно; здається, вона думає, що я десь там, — може, сиджу на дереві та балакаю з пташечками. (Схвальне хихотіння.) Мені хочеться сказати вам, як приємно бачити, що стільки чистеньких веселих дитячих облич зібралося тут для того, щоб навчитися бути чемними.
І так далі. Не варто наводити тут завершення цієї промови. Вона складена за усталеним взірцем, і тому всі ми з нею знайомі.
Остання третина його промови була дещо затьмарена колотнечею та іншими розвагами, які знову почали бешкетники, а також перешіптуванням та рухом, що поступово поширювалися все далі й далі, докотившись навіть до підніжжя таких непорушних і одиноких стовпів, як Сід і Мері. Але з останнім словом містера Волтерса весь шум вгамувався, і завершення промови аудиторія зустріла вдячним мовчанням.
Перешіптування було частково викликане подією, яка траплялась не так і часто, — появою гостей: адвоката Тетчера у супроводі якогось зовсім старенького дідка, ставного сивуватого джентльмена середніх років і величної дами, певно, його дружини. Дама вела за руку дівчинку. Тому Сойєру не сиділося на місці, він був стривожений і не в гуморі, а ще його мучила совість — він уникав закоханих поглядів Емі Лоуренс, бо хлопцеві ставало не по собі, коли вона на нього дивилася. Проте щойно він побачив маленьку незнайомку, як вся душа його сповнилася блаженством. Наступної миті він уже старався з усіх сил: штурхав хлопців, смикав їх за волосся, корчив гримаси, — словом, робив усе можливе, щоб причарувати дівчинку і заслужити її схвалення. Його радість псувало лише одне — спогад про те, як його облили помиями в саду цього янгола, та навіть цей спогад швидко змили хвилі щастя, що нахлинули на його душу. Гостей посадили на почесне місце, і щойно промова містера Волтерса завершилася, їх представили всій школі. Джентльмен середніх років виявився дуже поважною особою — аж окружним суддею, найбільш високопоставленою особою, яку доводилося бачити дітям. Їм було цікаво знати, з якої глини він зліплений, і хотілося вивідати, чим він дише, але разом із тим було страшно. Він приїхав із Константинополя, за дванадцять миль звідси, — отже, мандрував і бачив світ: ось цими очима він бачив будівлю окружного суду, про яку ходили чутки, нібито вона покрита залізним дахом. Про шанобу, яку викликали такі думки, свідчило урочисте мовчання та ряди вражених очей. Адже це був знаменитий суддя Тетчер, брат тутешнього адвоката. Джеф Тетчер негайно вийшов уперед, на заздрість усій школі, і показав, що добре знайомий із цією великою людиною. Якби він міг чути шепіт, що здійнявся навколо, то цей шепіт тішив би його душу, як музика: