Коли зібралася вся парафія, дзвін ударив іще раз, підганяючи лінюхів і роззяв, і в церкві запала врочиста тиша, яку порушувало тільки хихотіння та перешіптування півчих на хорах. Півчі постійно шепотілися та хихотіли протягом усієї служби. Був колись один такий церковний хор, який поводився пристойно, лише я забув, де саме. Минуло вже багато часу, і я майже нічого про той хор не пам’ятаю; втім, здається, було це не в нас, а десь закордоном.
Проповідник назвав гімн і натхненно продекламував його від початку до кінця тією особливою методою, яка користувалася в тутешніх місцях великим успіхом. Він почав читати не дуже голосно і поступово підвищував голос, потім, дійшовши до певного місця, робив сильний наголос на передостанньому слові й неначе стрибав донизу з трампліна:
Він славився своєю майстерністю декламації. На церковних зібраннях його завжди просили почитати вірші, й тільки-но він замовкав, як усі дами підносили руки догори і, неначе знесилившись, опускали їх на коліна, закочували очі та хитали головами, всім своїм виглядом промовляючи: «Словами цього ніяк не виразиш, це надто гарно, надто чудово для нашої грішної землі».
Після того як проспівали гімн, преподобний містер Спрег повернувся до дошки оголошень і почав зачитувати повідомлення про зібрання, сходини тощо, доки всім не почало здаватися, що він так і читатиме до другого пришестя, — дивний звичай, якого досі дотримуються в Америці, навіть у великих містах, попри велику кількість газет. Частенько трапляється, що чим менше об’єктивних причин для якогось усталеного звичаю, тим важче його позбутися.
А потім проповідник почав молитися. Це була дуже гарна, довга молитва, в якій згадали про всіх: в ній молилися і за церкву, і за дітей, що належать до цієї церкви, і за інші церкви в містечку, і за саме містечко, і за батьківщину, і за свій штат, і за всіх чиновників штату, і за всі Сполучені Штати, і за всі церкви Сполучених Штатів, і за конгрес, і за президента, і за всіх посадовців; за бідолашних моряків, які плавають в бурхливому морі, за пригноблені народи, що стогнуть під гнітом європейських монархів і східних деспотів; за тих, кому відкрите світло євангельської істини, але вони мають вуха, та не чують, мають очі, та не бачать; за язичників на далеких островах посеред моря. А закінчилось усе молитвою, щоб слова проповідника були почуті та впали на гарний ґрунт, щоб насіння, ним посіяне, зійшло вчасно й дало щедрий врожай. Амінь.
Зашелестіли спідниці, й парафіяни, які підвелися було зі своїх місць, знову повсідалися. Хлопчик, про якого оповідає ця книга, анітрішки не радів молитві: він заледве її витримав, і то через силу. Під час молитви він усе крутився на місці; не заглиблюючись у суть, він підраховував, за що вже молилися, — слухати він не слухав, але сама суть була йому давно відома, відомо було також, що після чого буде сказано. І коли пастор додавав від себе щось новеньке, Том ловив вухом незвичні слова, і все його єство противилось: він вважав такі доповнення нечесними і шахрайськими. Посередині молитви на спинку лави перед Томом всілася муха і довго не давала йому спокою — вона то терла складені докупи лапки, то охоплювала ними голову і так сильно чухала її, що голова ледве не відривалася від тулуба, а тоненька, наче ниточка, шия виднілася повністю; то погладжувала крила задніми лапками, наче це були поли фрака, і взагалі займалася своїм туалетом так незворушно, ніби знала, що перебуває у повній безпеці. Так воно і було: як не чесалися в Тома руки зловити її, вони на це не піднімалися. Том вірив, що вмить погубить свою душу, якщо викине таку штуку під час молитви. Однак при останніх словах проповідника його рука здригнулася і поповзла вперед; і щойно було промовлено «амінь», муха потрапила в полон. Тітонька Поллі зловила племінника на гарячому і примусила випустити комаху.
Проповідник зачитав текст із Біблії й заходився розмірковувати нудним голосом про щось настільки нецікаве, що багато парафіян почали клювати носом, хоча, по суті, йшлося про пекло та вічні муки, а кількість праведників, яким судився порятунок, пастор довів до такого мізерного числа, що їх і рятувати не варто було. Том рахував сторінки проповіді. Коли він виходив із церкви, то завжди знав, скільки сторінок було прочитано, але майже ніколи не пам’ятав, про що читали. Втім, цього разу проповідь його зацікавила, хоча й ненадовго. Проповідник змалював величну та зворушливу картину того, як прийде Царство Боже на Землі, й зберуться всі народи, що її населяють, і лев лежатиме поруч із ягням, а немовля поведе їх. Але вся висока мораль і повчальність цього величного видовища пропали для Тома даремно: він думав лише про те, яка це буде виграшна роль для головної дійової особи, та ще й на очах у всіх народів; йому самому закортіло бути цим немовлям, за умови, звісно, що лев буде приручений.