А Сід спав собі, нічого не підозрюючи.
Том застогнав голосніше, і йому здалося, що палець у нього й справді починає боліти.
Сід і вухом не повів.
Том аж захекався від натуги. Він перевів подих, потім зібрався з силами й видав підряд кілька просто чудових стогонів. Сід знай собі хропів.
Том навіть розсердився. Він покликав: «Сіде, Сіде!» — й потрусив його. Це, звісно, подіяло, і Том знову заходився стогнати. Сід позіхнув, потягнувся, чхнув, сперся на лікоть і подивився на Тома. Той все стогнав. Сід гукнув:
— Томе! Агов, Томе! Жодної відповіді.
— Ну ж бо, Томе! Що з тобою, Томе? — і Сід схопив його за плечі, злякано заглядаючи в очі.
Том простогнав:
— Відчепись, Сіде. Не займай мене.
— Та що це з тобою, Томе? Я покличу тітоньку.
— Ні, не треба. Може, воно саме мине. Не клич нікого.
— Та як не кликати? Припини, Томе, не стогни так жахливо. Давно це з тобою?
— Кілька годин. Ох! Ой, не крутися так, Сіде, ти мене угробиш.
— Томе, чого ти мене раніше не розбудив? Ой, Томе, перестань. Просто мурашки по шкірі, коли ти стогнеш. Томе, та що з тобою?
— Я все тобі прощаю, Сіде. (Стогін.) Все, що ти мені зробив. Коли я помру…
— Ой, Томе, але ж ти не помираєш? Не треба, Томе, ой, припини. Може, ще…
— Я всіх прощаю, Сіде. (Стогін.) Так і скажи їм, Сіде. А ще, Сіде, віддай мою віконну раму й однооке кошеня тій новенькій дівчинці, яка недавно приїхала, і скажи їй…
Але Сід жужмом схопив свій одяг і зник. Том і справді страждав тепер, так розігралась його уява, тому стогони звучали досить природно.
Сід скотився вниз сходами і крикнув:
— Ой, тітонько Поллі, йдіть хутчіше! Том помирає.
— Помирає?
— Так, тьотю, помирає! Чого ж ви стоїте — біжіть швидше!
— Дурниці! Не вірю!
Та все ж вона стрілою помчала нагору, а за нею слідом Сід і Мері. Обличчя тітоньки побіліло, губи тремтіли. Вона підбігла до ліжка і з натугою промовила:
— Ну, Томе! Томе! Що з тобою сталося?
— Ой, тітонько, я…
— Що з тобою, Томе, що таке, мій хлопчику?
— Ой, тітонько, у мене на пальці гангрена!
Тітонька Поллі впала на стілець і спочатку засміялася, потім заплакала, потім засміялася й заплакала водночас. Це повернуло їй сили, і вона сказала:
— Ну, Томе, що за комедію ти мені ламаєш? Облиш ці дурниці й вставай.
Стогони припинилися, і біль у пальці зовсім зник. Том зрозумів, що потрапив у дурну ситуацію, і сказав:
— Тітонько Поллі, мені здалося, що це гангрена, і було так боляче, що я зовсім забув про свій зуб.
— Он як! А що в тебе із зубом?
— Один зуб угорі хитається і болить так, що просто жах.
— Добре, добре. Тільки не починай знову стогнати. Відкрий рота. Ага, зуб хитається, але від цього ще ніхто не помирав. Мері, принеси мені шовкову нитку та палаючу головешку з кухні.
Том сказав:
— Ой, тітонько, тільки не треба його смикати. Зараз він уже зовсім не болить. Щоб я вмер на цьому місці, анітрохи не болить. Будь ласка, не треба. Я все одно піду до школи.
— Ага, все одно підеш, ось як? Значить, ти все це влаштував лише для того, щоб не ходити до школи, а замість цього піти на річку? Томе, Томе, я тебе так люблю, а ти мене просто вбиваєш своїми витівками!
Знаряддя для видалення зуба були вже напоготові. Тітонька Поллі зробила з шовкової нитки петельку, міцно обмотала нею хворий зуб, а другий кінець нитки прив’язала до ліжка. Тоді схопила палаючу головешку і тицьнула нею ледь не в самісіньке обличчя хлопчика. Зуб вискочив і повиснув, похитуючись на ниточці.
Але за кожне випробування людина отримує нагороду. Коли Том ішов після сніданку до школи, йому заздрили всі хлопчаки, які зустрічалися по дорозі, бо в верхньому ряду зубів у нього тепер була дірка, через яку можна було чудово плювати новим і дуже гарним способом. За Томом біг цілий хвіст хлопців, які цікавилися цим новим відкриттям, а хлопчик із порізаним пальцем, котрий досі був предметом лестощів та поклоніння, залишився на самоті, втративши колишню славу. Він був дуже цим засмучений і сказав зневажливо, що не бачить нічого особливого в тому, щоб плюватися, як Том Сойєр, але інший хлопчик відповів лише: «Зелений виноград!» — і розвінчаному герою довелося засоромлено піти геть.