Незабаром Том зустрів юного парію Гекльберрі Фінна, сина першого сент-пітерсберзького п’янички. Всі міські матусі щиро ненавиділи і зневажали Гекльберрі Фінна за те, що він був лінюхом, бешкетником і не визнавав жодних правил, а також за те, що їхні діти захоплювалися Геком, прагнули його товариства, хоча їм це суворо заборонялося, і жалкували, що їм бракує хоробрості бути такими ж, як він. Том нарівні з рештою хлопчиків із пристойних сімей заздрив становищу юного відщепенця Гекльберрі, з яким йому суворо забороняли приятелювати. Саме тому він користувався кожною зручною нагодою, щоб погратися з Геком. Гекльберрі завжди був одягнений у якісь обноски з чужого плеча, всі в плямах і такі подерті, що лахміття розвівалося на вітрі. Замість капелюха він носив якесь просторе дрантя, від крисів якого був відшматований великий кусень у формі півмісяця; сюртук, якщо він взагалі був, сягав ледь не п’ят, до того ж задні ґудзики були розташовані значно нижче спини; штани трималися на одній підтяжці й висіли ззаду мішком, а обтріпані штанини волочилися по багнюці, якщо Гек не закасував їх вище колін.
Гекльберрі робив, що заманеться, ні в кого не питаючи дозволу. Коли було сухо, він ночував на чиємусь ґанку, а якщо йшов дощик, то в порожній бочці; йому не треба було ходити ні до школи, ні до церкви, не треба було когось слухатися: захоче — піде ловити рибу або купатися, захоче — просидить на річці, скільки кортітиме; ніхто не забороняв йому битися; йому можна було гуляти до пізньої ночі; навесні він першим виходив на вулицю босоніж і останнім взувався восени; йому не треба було ні вмиватися, ні вдягатися в усе чисте; і лаятись він також був мастак. Словом, у цього обідранця було все, що додає життю смаку. Так думали всі засмикані, замучені хлопчики із порядних сімей в Сент-Пітерсберзі.
Том озвався до цього романтичного бродяги:
— Здоров був, Гекльберрі!
— Здоров був і ти, якщо не жартуєш.
— А що це в тебе?
— Дохла кішка.
— Дай-но гляну, Геку. От добряче околіла! Де ти її взяв?
— Купив у одного хлопця.
— А що дав?
— Синій квиточок і бичачий пузир; а пузир я дістав на бійні.
— Звідки в тебе синій квиточок?
— Купив у Бена Роджерса за палицю для обруча.
— Слухай, Геку, а на що згодиться дохла кішка?
— Як то — на що згодиться? Зводити бородавки.
— Скажеш таке! Я знаю кращий засіб.
— Знаєш ти, якраз! Ану скажи, який?
— А гнила вода.
— Гнила вода! Яйця виїденого не варта твоя гнила вода!
— Не варта, по-твоєму? А ти пробував?
— Ні, я не пробував. А ось Боб Таннер пробував.
— Хто це тобі сказав?
— Як хто? Він сказав Джефу Тетчеру, а Джеф сказав Джонні Беккеру, а Джонні сказав Джиму Холлісу, а Джим сказав Бену Роджерсу, а Бен сказав одному негру, а негр сказав мені. Отак-от було.
— То й що? Всі вони брешуть. Тобто всі, крім негра. Його я не знаю, але я в житті не зустрічав такого негра, який не брехав би. Дурня це все! Ти краще розкажи, як Боб Таннер це робив.
— Так, як треба: узяв та й засунув руки в гнилий пеньок, де набралася дощова вода.
— Удень?
— А коли ж іще?
— І обличчям до пенька?
— Ага. Тобто я так думаю.
— А він щось примовляв?
— Ні, здається, нічого не казав. Не знаю.
— Ага! Ну який же бовдур так зводить бородавки! Нічого ж не вийде. Треба піти зовсім одному в саму гущавину лісу, де є гнилий пеньок, і рівно опівночі стати до нього спиною, запхнути руку в воду і сказати:
а тоді хутко відійти на одинадцять кроків із заплющеними очима, повернутися тричі на місці, а потім іти додому й ні з ким не розмовляти: якщо комусь хоч слово скажеш, то нічого не подіє.
— Ну, це схоже на правду. Тільки Боб Таннер зводив не так.
— Ще б пак, звісно, що не так: тому в нього й бородавок безліч, ні в кого в місті стільки нема; а якби він знав, як правильно поводитися з гнилою водою, то жодної не було б. Я й сам звів купу бородавок таким способом, Геку. Я ж часто маю діло з жабами, того в мене завжди бородавки. А буває, ще виводжу їх гороховим стручком.