— Це правда, стручком теж добре виходить. Я теж так робив.
— Та невже? І як ти зводив стручком?
— Береш стручок, лущиш зерна, тоді ріжеш бородавку, щоб виступила кров, капаєш кров’ю на половину стручка, риєш ямку і закопуєш стручок на перехресті, коли місяць молодий, рівно опівночі. А другу половинку треба спалити. Розумієш, та половинка, на якій кров, увесь час буде притягувати другу, а кров тягне до себе бородавку, того вона сходить дуже швидко.
— Твоя правда, Геку. Але коли закопуєш, треба ще примовляти: «Стручок в землю, бородавка з тіла, щоби до мене вернутись не сміла», — так ще краще діє. Джо Гарпер теж так робив, а він, знаєш сам, де тільки не бував! Навіть до самого Кунвілля добирався. Ну, а як же їх зводять дохлою кішкою?
— Як? Дуже просто: береш кішку і йдеш на цвинтар опівночі, після того, як там поховали якогось великого грішника; рівно опівночі з’явиться чорт, а може, два чи три; ти їх, звісно, не побачиш, почуєш тільки — наче вітер шумить, а може, почуєш, як вони розмовляють; і ось коли вони потягнуть грішника, тоді треба кинути кішку їм вслід і сказати: «Чорт за мерцем, кішка за чортом, бородавка за кішкою, я не я, і бородавка не моя!» Жодної бородавки не лишиться.
— Схоже на правду. Ти сам колись пробував, Геку?
— Ні, а чув від старої Гопкінс.
— Ну, тоді це надійний спосіб. Усі кажуть, що вона відьма.
— Кажуть! Я точно знаю, що вона відьма. Вона поробила батькові. Він мені сам розказував. Іде якось він і бачить, що вона на нього нашіптує, тоді він схопив камінь, і як кине в неї, — влучив би, якби вона не відхилилася. І що ти думаєш? Тієї ж ночі він заліз п’яний на дах сараю, впав звідти і зламав собі руку.
— Жах який! А звідки він дізнався, що вона на нього нашіптує?
— Господи, батько про це миттю дізнається. Він каже: коли відьма дивиться тобі просто у вічі, — значить, поробити хоче. Особливо коли щось бурмоче. Тому що коли відьми бурмочуть, це вони читають «Отче наш» ззаду наперед.
— Слухай, Геку, ти коли думаєш спробувати кішку?
— Сьогодні вночі. По-моєму, чорти мають сьогодні прийти за стариганем Вільямсом.
— Але ж його поховали в суботу. Хіба вони не забрали його в суботу вночі?
— Дурниці мелеш! Хіба чари можуть подіяти до півночі? А там неділя починається. Не думаю, що чортам вільно всюди тинятися в неділю.
— Я щось не подумав. Це правильно. А мене візьмеш?
— Візьму, якщо не боїшся.
— Боюсь! Як би не так! Ти мені нявкнеш?
— Ага, і ти мені теж нявкни, якщо можна буде. Бо минулого разу я тобі нявкав-нявкав, доки старий Гейс не почав кидати в мене камінці, та ще й каже: «Чорт би забрав цю кішку!» А я йому швиргонув цеглину в вікно — тільки ти не кажи нікому.
— Добре, не скажу. Тоді мені не можна було нявкати, за мною тітка стежила, а сьогодні я нявкну. Слухай, а що це в тебе?
— Нічого такого, кліщ.
— Де ти його взяв?
— Там, у лісі.
— А що ти за нього просиш?
— Не знаю. Не хочеться продавати.
— Не хочеш — не треба. Та й кліщ якийсь дуже маленький.
— Та певно, чужого кліща гудити легко. А я своїм кліщем задоволений. Як на мене, і цей хороший.
— Кліщів усюди хоч греблю гати. Я сам тисячу наберу, як надумаю.
— То чого не набереш? Сам знаєш, що жодного не знайдеш. Це самий ранній кліщ. Першого цього року бачу.
— Слухай, Геку, я тобі віддам за нього свій зуб.
— Ану, покажи.
Том витягнув і обережно розгорнув папірець із зубом. Гекльберрі почав заздро його розглядати. Спокуса була надто великою. Нарешті він сказав:
— А він справжній?
Том підняв пальцями губу і показав порожнє місце.
— Ну, вмовив, — сказав Гекльберрі, — по руках!
Том посадив кліща в коробочку з-під пістонів, де раніше мешкав жук, і хлопчики розійшлися, причому кожен із них відчував, що розбагатів.
Дійшовши до школи — дерев’яного будиночка, що стояв віддалік від решти, — Том ступив на поріг кроком людини, яка поспішає з усіх сил. Він повісив капелюха на гвіздок і з діловим виглядом почав хутенько пробиратися на своє місце. Вчитель, який поважно сидів на кафедрі у великому плетеному кріслі, дрімав, приспаний сонним гудінням класу. Поява Тома розбудила його.
— Томас Сойєр!
Том знав, що коли його ім’я вимовляють повністю, це віщує якусь неприємність.
— Я тут, сер.
— Підійдіть ближче. Ви знову спізнилися, як завжди? Чому цього разу?
Том хотів було збрехати, щоб уникнути покарання, але тут побачив дві довгі золотаві коси та спину, яку миттю впізнав завдяки чарівній силі кохання. Єдине вільне місце в класі було поряд із цією дівчинкою. Жодної миті не вагаючись, він сказав: