— Томе, в школі було не дуже спекотно?
— Ні, тітонько.
— А може, таки спекотно?
— Так, тітонько.
— То невже тобі не закортіло скупатися, Томе?
У Тома завмерло серце — він відчув, що пахне смаленим. Недовірливо подивився в обличчя тітоньці Поллі, але нічого особливого не помітив, тому відповів:
— Ні, тітонько, не дуже.
Вона простягнула руку, помацала сорочку Тома і сказала:
— Так, справді. Ти зовсім не спітнів.
Їй було приємно думати, що вона зуміла перевірити, чи суха в Тома сорочка, так майстерно, що ніхто не здогадався, до чого вона веде.
Проте Том зразу відчув, звідки дме вітер, і випередив наступний хід:
— У нас у школі хлопці обливали голову водою з криниці. У мене вона ще й досі мокра, подивіться!
Тітонька Поллі дуже засмутилася, що проґавила такий суттєвий доказ. Але незабаром знову лукаво поглянула на племінника.
— Томе, адже тобі не треба було розпорювати комір, щоб облити голову, правда ж? Розстібни куртку!
Обличчя Тома засяяло. Він розгорнув поли куртки — комір був міцно зашитий.
— Та ну тебе! Йди геть! Я, зізнаюсь, думала, що ти втечеш із уроків купатися. Гаразд, цього разу я тебе прощаю. Не такий ти вже й поганий, як здаєшся.
Вона і засмутилася, що проникливість її цього разу підвела, і зраділа, що Том хоча б випадково поводився добре.
Тут втрутився Сід:
— Мені здалося, що ви зашивали йому комір білою ниткою. А тепер у нього чорна.
— Так і є, я зашивала білою! Томе!
Але Том не став чекати, що буде далі. Вибігаючи за двері, він гукнув:
— Я це тобі ще пригадаю, Сідді!
У потайному місці Том оглянув дві товсті голки, заколоті в лацкани його куртки й обмотані нитками: одна голка була з білою ниткою, друга — з чорною.
— Вона нічого не помітила б, якби не Сід. От халепа! Вона зашиває то білою ниткою, то чорною. Якби весь час однією — а так спробуй встежити! Але ж і відлупцюю я Сіда! Надовго запам’ятає!
Том не був взірцем поведінки, але дуже добре знав того, кого в місті вважали взірцем, — і терпіти його не міг.
Та через дві хвилини або й того менше він вже забув про всі свої нещастя. Не тому, що вони були не такі важкі й гіркі, як у дорослого, — просто він раптом згадав про своє нове захоплення. Точнісінько так, як дорослі забувають про свої страждання, коли починають якусь нову справу. Нещодавно Том перейняв у одного негра особливу манеру свистіти, і тепер йому кортіло потренуватися в цьому вмінні.
Це була звичайнісінька пташина трель — щось схоже на заливчастий щебет; і для того, щоб так свистіти, треба було раз по раз доторкатися до піднебіння язиком — читач, певно, пам’ятає, як це робиться, якщо був колись хлопчиком. Проявивши старанність і терпіння, Том досягнув справжньої майстерності, тож він попрямував вулицею ще швидше — на його вустах лунала музика, а душа була сповнена вдячності. Він почувався, як астроном, котрий відкрив нову планету, — і, без сумніву, якщо говорити про сильну, глибоку, нічим не затьмарену радість, то всі переваги були на боці хлопчика, а не астронома.
Літні вечори тягнуться довго. Було ще зовсім світло. Раптом Том перестав свистіти. Перед ним стояв незнайомий хлопчик, трохи більший за нього самого. Приїжджі будь-якого віку та статі були рідкістю в небагатому маленькому містечку Сент-Пітерсберзі. А цей хлопчак був іще й гарно вбраний — подумати тільки, гарно вбраний у будень! Дивина! На ньому були зовсім новий чепурний капелюх, нарядна суконна куртка, застібнута на всі ґудзики, й такі ж новенькі штани. Він був у черевиках — і це в п’ятницю! Навіть краватка в нього була — зав’язана із якоїсь строкатої стрічки. І загалом вигляд у нього був столичний, чого Том стерпіти аж ніяк не міг. Чим довше Том дивився на це лощене диво, тим вище він задирав носа перед франтом-чужаком і тим жалюгіднішим йому здавався власний костюм. Обоє хлопчаків мовчали. Якщо рухався один, починав рухатися й другий — але боком, по колу; вони весь час стояли навпроти й не зводили очей один з одного. Зрештою Том сказав:
— Хочеш, відлупцюю?
— Ану, спробуй! Кишка тонка — не зможеш!
— Сказав, що відлупцюю, значить, зможу.
— А ось і не зможеш.
— Зможу.
— Не зможеш!
— Зможу.
— Не зможеш!
Гнітюче мовчання. Першим його порушив Том:
— Як тебе звати?