Зітхаючи, він занурив щітку в відро і провів нею по верхній дошці, повторив цю операцію, порівняв мізерну побілену смужечку із неозорим материком нефарбованого паркана і понуро сів під деревом. Із хвіртки вибіг Джим із жерстяним відром у руці, наспівуючи «Дівчата з Буффало». Том раніше думав, що носити воду з міської криниці — нудна справа, але сьогодні він поглянув на це з іншої точки зору. Він пригадав, що біля криниці завжди збирається товариство. Білі й чорні хлопці та дівчата завжди стовбичили там, очікуючи на свою чергу, відпочивали, обмінювалися іграшками, сварилися, билися, пустували. Ще він пригадав, що Джим, хоча до криниці від будинку було лише зо півтори сотні кроків, ніколи не повертався додому раніше як за годину, та й то неодмінно доводилося когось за ним посилати.
Том сказав:
— Слухай, Джиме, я сходжу по воду, а ти побіли тут трохи.
— Не можу, містере Том. Стара хазяйка веліла мені хутенько сходити по воду і не зупинятися ні з ким по дорозі. Вона казала, що містер Том, певно, покличе мене білити паркан, то щоб я йшов, куди маю іти, й не сунув носа не в свої справи, а про паркан вона сама потурбується.
— А ти її не слухай, Джиме. Мало що вона там каже. Давай мені відро, я миттю збігаю. Вона навіть не дізнається.
— Ой, боюся я, містере Томе. Стара хазяйка мені за це голову відірве. Їй-богу, відірве.
— Це ж хто, вона? Та вона ніколи й руки не піднімає! Цюкне по голові наперстком, та й по тому — ото біда! Говорить вона казна-що, але ж від слів нічого не станеться, хіба що сама заплаче. Джиме, я тобі кульку подарую! Білу з мармуровими прожилками!
Джим завагався.
— Білу мармурову, Джиме! Це тобі не якась дурничка!
— Ой, як здорово блищить! Тільки дуже вже я боюсь старої хазяйки, містере Том…
— А ще, якщо хочеш, я тобі покажу свій хворий палець.
Джим був звичайною людиною — він не зміг протистояти такій спокусі. Він поставив відро на землю, взяв білу кульку і, знемагаючи від цікавості, нахилився над хворим пальцем, поки Том розмотував бинт. Та за мить він уже летів по вулиці, калатаючи відром і почухуючи спину, Том ретельно білив паркан, а тітонька Поллі залишала театр воєнних дій із пантофлею в руці та тріумфальним блиском в очах.
Але енергії Тома вистачило ненадовго. Він почав думати про те, як весело розраховував провести цей день, і скорбота його наростала. Незабаром інші хлопці будуть іти з дому в різні цікаві місця й почнуть глузувати з Тома за те, що його примусили працювати, — одна ця думка пекла його, наче вогнем. Він вийняв із кишень усі свої скарби й оглянув їх: поламані іграшки, кульки, різний непотріб, — може, й годиться на обмін, але навряд чи цього досить, щоб купити Томові хоча б одну годину повної свободи. Том знову заховав до кишень свої вбогі капітали, облишивши будь-яку думку про те, щоб підкупити хлопчаків. І в цю похмуру й безнадійну хвилину його раптом осяяло натхнення. Найсправжнісіньке сліпуче натхнення!
Він узяв щітку й продовжив повільно працювати. Незабаром із-за рогу з’явився Бен Роджерс — той самий хлопчак, чиїх глузувань Том боявся більше за все на світі. Хода у Бена була легка, підскоками — вірний доказ того, що й на серці в нього легко, і від життя він очікує лише найкращого. Він жував яблуко й час від часу видавав протяжний мелодійний гудок, за яким слідувало: «Дінь-дон-дон, дінь-дон-дон», — на найнижчих нотах, адже Бен вдавав із себе пароплава. Підійшовши ближче, він збавив швидкість, повернув на середину вулиці, нахилився на правий борт і почав неспішно повертати до берега, старанно і з належною поважністю, оскільки зображував «Велику Міссурі» й мав осадку дев’ять футів. Він був і пароплавом, і капітаном, і пароплавним дзвоном — усім водночас, і тому уявляв, ніби стоїть на капітанському містку, сам віддає команду і сам її виконує.
— Стоп, машина! Тінь-лінь-лінь! — машина пригальмувала, і пароплав повільно підійшов до тротуару. — Задній хід! — обидві руки опустилися і витягнулися по боках.
— Право руля! Тінь-лінь-лінь! Чу! Чу-у-у! Чу! — права рука тим часом урочисто описувала кола: вона вдавала сорокафутове колесо.
— Ліво руля! Тінь-лінь-лінь! Чу-у-у-чу-чу! — ліва рука почала описувати кола.
— Стоп, правий борт! Тінь-лінь-лінь! Стоп, лівий борт! Малий хід! Стоп, машина! Найменший хід! Тінь-лінь-лінь! Чу-у-у! Віддати кінці! Швидше! Ну, де у вас канат, чого там длубаєтесь? Зачалюй за палю! Так, так, тепер відпусти! Машина спинилася, сер! Тінь-лінь-лінь! Шт-шт-шт! (Це пароплав випускав пару.)
Том продовжував білити паркан, не звертаючи на пароплав жодної уваги. Бен втупився у приятеля й сказав: