— Ага, попався, взяли на причал!
Відповіді не було. Том розглядав свій останній мазок поглядом художника, потім ще раз обережно провів щіткою по паркану й відступив, щоб помилуватися результатом. Бен підійшов і став поруч з ним. Том ковтнув слину — так йому захотілося яблука, але він не відривався від роботи. Бен сказав:
— Що, старий, працювати доводиться, еге ж? Том різко повернувся і сказав:
— А, це ти, Бен… Я й не помітив.
— Слухай, я іду купатися. А ти не хочеш? Та ні, звісно, ти ж працюєш. Певна річ, працювати куди цікавіше.
Том пильно подивився на Бена і запитав:
— Що ти називаєш роботою?
— А це, по-твоєму, не робота?
Том знову заходився білити й відповів мимохідь:
— Що ж, може, робота, а може, й не робота. Я знаю лише одне: Тому Сойєру це до душі.
— Та годі вже, наче тобі може подобатися білити! Щітка продовжувала рівномірно рухатися по паркану.
— Подобається? А чому б і ні? Таки не щодня нашому брату випадає нагода побілити паркан.
Після цього Бен подивився на все іншими очима, навіть перестав жувати яблуко. Том обережно водив щіткою туди й сюди, зупиняючись час від часу, щоб помилуватися результатом, а Бен стежив за кожним його рухом. Ця справа здавалась йому дедалі цікавішою. Раптом він сказав:
— Слухай, Томе, дай мені побілити трохи.
Том задумався і спершу ніби вже й готовий був погодитись, але потім раптово передумав.
— Ні, Бене, нічого не вийде. Тітонька Поллі просто труситься над цим парканом; розумієш, він виходить на вулицю, — якби це був той бік, що дивиться у двір, я і слова не сказав би, та й вона, думаю, теж. А так — вона труситься над парканом. Знаєш, як ретельно його треба білити? По-моєму, хіба один хлопець із тисячі чи навіть двох тисяч зуміє побілити його як слід.
— Правда? Слухай, пусти хоча б спробувати, хоч трішечки. Томе, я б тебе пустив, якби ти був на моєму місці.
— Бене, я б із радістю, чесне індіанське! Але ж як бути з тітонькою Поллі? Джиму теж хотілося пофарбувати, а вона не дозволила. Сіду хотілося, вона й Сіду не дозволила. Бачиш, як виходить? Ось візьмешся ти білити паркан, а раптом що…
— Та що ти, Томе, я ж буду старатися! Ну, пусти, я спробую. Слухай, я тобі дам серединку від яблука.
— Ну, добре вже… Хоча ні, Бене, краще не треба. Я боюся.
— Я все яблуко тобі віддам.
Том випустив щітку з рук, вдаючи, що робить це не дуже охоче, але в душі він торжествував. І доки колишній пароплав «Велика Міссурі» трудився в поті чола на осонні, художник, який відійшов від справ, сидів на бочечці в затінку, бовтав ногами, жував яблуко й обдумував подальший план побиття немовлят. А їх не бракувало. Хлопчаки щохвилини пробігали вулицею. Вони підходили, щоб посміятися над Томом, — і залишалися білити паркан. Коли Бен вибився із сил, Том продав наступну чергу Біллі Фішеру за старенького паперового змія, а коли той стомився білити, Джонні Міллер купив право білити за дохлого пацюка із мотузочком, щоб зручніше було крутити, й так далі, година за годиною. До середини дня із бідного, майже вбогого хлопчика Том перетворився на багатія, який буквально купався в розкоші. Окрім уже названих багатств, він мав дванадцять кульок, зламану губну гармоніку, осколок синього пляшкового скла, щоб дивитися крізь нього, порожню котушку, ключ, який нічого не відчиняв, шматок крейди, кришталеву пробку від карафки, олов’яного солдатика, пару пуголовків, шість хлопавок, однооке кошеня, мідну ручку від дверей, собачий нашийник без собаки, руків’я від ножа, чотири шматки апельсинової шкірки і стару віконну раму. Том чудово провів увесь цей час, нічого не робив і веселився, а паркан був покритий вапном у три шари! Якби в нього не закінчилося вапно, всі хлопчаки міста могли б стати банкрутами.
Том подумав, що життя не таке вже й погане. Сам того не усвідомлюючи, він відкрив великий закон, що керує людськими діями, а саме: для того, щоб хлопчику чи дорослому захотілося чогось, потрібно лише одне — аби цього було нелегко добитися. Якби Том був великим і мудрим мислителем, як, наприклад, автор цієї книги, він зробив би висновок, що Робота — це те, що людина зобов’язана робити, а Гра — те, чого вона робити не зобов’язана. І це допомогло б йому зрозуміти, чому робити штучні квіти чи носити воду решетом — це робота, а збивати кеглі або підніматися на Монблан[1] — забава.
Є в Англії такі багачі, яким подобається влітку правити поштовою каретою, в яку запряжено четверо коней, тому що на це вони тратять шалені гроші; а якби вони отримували за це платню, гра перетворилася б на роботу і одразу стала для них нецікавою.