— А воно справді допомагає від усіх болячок? — запитала Єва Бебекало, відходячи у дальню кімнату, де в стіні у тайнику були заховані гроші.
— Ви сумніваєтеся у Святій Церкві? Се великий гріх, ласкава пані, - долинув з вітальні медоточивий голос Базиліо Шпіня.
Про всяк випадок господиня озирнулася і, не побачивши нікого, відсунула картину й відімкнула сховок ключем. Не встигла вона відрахувати тридцять дукатів, як відчула на своїх плечах чиюсь руку. Різко повернувшись, вона уткнулася носом у дуло пістоля, що його тримав Базиліо Шпінь.
— Решту, солодка пані, я порахую сам, — посміхаючись, промовив він.
Від несподіванки і страху господині стало зле, і вона знепритомніла.
— На все воля Божа, — підняв очі догори Шпінька (бо це був саме він). — Ану, святі отці, допоможіть упакувати душу її милості! — крикнув він до вітальні. Плутаючись у рясах, до спальні забігли отець Крістофер (відомий у народі як славний розбійник Пинтя) і отець Джованні (він же — Іван Качулка).
Поки Шпінька перекладав грошенята у мішок, хлопці зв’язали Бебекалиху і заткнули їй рота хустинкою. Далі завернули її у найдорожчий килим, який зняли зі стіни. Потім, перехрестившись, вийшли надвір, про всяк випадок тримаючись під рясами за пістолі. На щастя, на подвір’ї нікого не було, окрім Івася, який на випадок непередбачених обставин, стояв на чатах. Решта дворових, знаючи, що пан бере штурмом Чорну полонину, байдикували собі в холодочку.
Кухарчук підморгнув розбійникам, що все, мовляв, спокійно, і вони запакували килим з господинею до карети. Слава Богу, Бебекалиха не була така вгодована, як її чоловік.
Вйокнувши на коней, Шпінька крикнув гайдукам, аби відчинили ворота.
— Щось ви швидко, — підійшов старший. — Невже пані вас не почастувала?
Сонце стояло в зеніті, і вартовий був аж мокрий від спеки.
Другий гайдук далі сидів собі в тіні під горіхом.
— Отці-бернардинці не люблять зайвих балачок. Се люди діла. Бо сказано ж у Святому Писанії: “Віра без діл мертва”, - кучер намалював у повітрі двома пальцями великого хреста.
— Еге ж. А се що? — показав він рукою на край килима, що випинався з карети.
— А се дарунок її милості ордену бернардинців.
— А-а, — багатозначно прогудів гайдук, — ну що ж, така добра справа зарахується панству на небі.
Тут Сва Бебекало прийшла до тями і почала видавати з килима здавлені звуки.
— Вйо, мої любі! — крикнув на коней Шпінька і шмагонув їх батогом. Карета рвонула з місця.
— Се тобі на склянку вина! — вилетіла з віконця монета і впала до ніг гайдука. — Випий за наше здоров’я!
— Авжеж! — радісно гукнув вартовий, виходячи з хмари куряви. — Хай вас Бог береже! — махав він услід прочанам капелюхом. — Приїжджайте до нас ще раз!
Що творилося в цей час у кареті — важко переказати. Принаймні крики радості тут були не менші, ніж “Віват!”, який напередодні не давав спати усій панській садибі.
— Які веселі ченці-бернардинці! — гайдук підкинув у руці монету і пішов зачиняти ворота. — Не те що наш пан превелебний, який лише про свою горлянку дбає!
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
У кожного два пістолі, у кожного бартка[37],
То нич[38] би їм не зробила така мала варта.
Сумне і стомлене верталося шляхетське воїнство з облави. Два дні набродившись кручами та ярами, провівши ніч у горах на сирій землі, військо прагнуло тільки одного — добре попоїсти та й завалитися спати у теплих ліжках. Усіх гризла одна думка — повний провал операції. На Чорній полонині не було виявлено не тільки самих розбійників, але й їхніх криївок. Не знайшли навіть отари овець, яка наче крізь землю провалилася.
— От бісові діти! — лаявся вголос Бебекало, сидячи на коні.
— У сьому провалі — тільки наша вина, — не погоджувався капітан Смоляк, який їхав побіч Бебекала. — Ми недооцінили противника. Думали, якщо се вівчарі, то й мислять, як вівці.
— А може, краще помиритися з ними? — несміливо подав ззаду голос барон Чмирик. — А то такі страшні незручності доводиться терпіти…
Схоже, військова операція, яку він відбув перший раз у житті, справила на нього не найкраще враження.
— Та ви що?! — настовбурчив свої чорні дротяні вуса пан Нагаєвський. — Та я сього Пинтю оцією рукою задушу, — він різко змахнув кулаком у повітрі й знову мало не заліпив ляпаса баронові Чмирику.
— Но-но-но! — зарепетував барон. — Пане Нагаєвський, ви забуваєтеся! Я вам не Пинтя!
— Вибачте, коханий! — добродушно засміявся Нагаєвський і поклав свою важку руку на плече барона. Той аж зігнувся.
— Краще я поїду за вами, — невдоволено промимрив Чмирик і притримав коня.
— Панове, оскільки це була моя затія, я запрошую вас на склянку червоного винця і смаженого баранчика, — повеселів Бебекало, коли вдалині вже замріли Три Пеньки. — А заодно обміркуємо наші подальші дії.
Панство мовчки погодилося.
Звістка, що військовий загін спіймав облизня, а не Пинтю, швидко ширилася селом, і люди крім» шибки задоволено оглядали втомлене воїнство, яке ледве волочило ноги запилюженою дорогою.
Бебекала здивувало, що його з гостями не зустрічає на ґанку дружина.
У серці тенькнуло недобре передчуття.
— Усе гаразд? — запитав він вартових при брамі.
— Начебто так, ваша милосте, — браво відповіли ті.
— А де пані?
Гайдуки здивовано перезирнулися:
— Мабуть, у своїх покоях. Ми вже її давненько не бачили!
Бебекало миттю скочив з коня і забіг до будинку:
— Єво! Кохана рибко! Ти чого гостей не вітаєш?! — ходив він із кімнати до кімнати.
Але дружини ніде не було. У спальні він здивовано зупинився. Зі стіни зник килим, який висів над їхнім спільним ложем.
— Що се має значити? — нічого не розумів він. Тим часом у вітальні вже задоволено витягнули ноги на кріслах пан Нагаєвський, барон Чмирик та капітан Смоляк.'
— До нас хтось приходив? — нервово крикнув з порога вартовим Бебекало.
— Нікого, окрімотців-бернардинців, — відповів, насторожуючись, старший гайдук.
— Які ще, до дідька, берна… бернар… бернардинці? — нарешті крізь хвилювання вимовив пан Адам. — Тьху, язика зломиш!
— Вони принесли дари зі Святої Землі. Натомість пані подарувала їм килим, — доповідав вартовий.
— Нічого не розумію! — очманілий, ходив по будинку Бебекало. — Сей перський килим — дарунок тещі на наше весілля. Єва навіть мені забороняла до нього пальцем діткнутися!
— Тут без бочки вина не розберешся, запропонував очевидний вихід пан Нагаєвський. — По собі знаю!
— Зараз, зараз… — стрілою метнувся Бебекало до спальні. Здогадка здавила йому серце. Він прожогом зняв зі стіни портрет діда і побачив…
— Боже мій! — крикнув він перший раз, коли дверці тайника виявилися незамкне- ними.
— Боже мій! Боже мій!! — крикнув Бебекало вдруге, коли не виявив там грошей.
— Боже мій! Боже мій!! Боже мій!!! — крикнув він втретє, коли побачив у тайнику записку.
Такі волання до Господа не могли залишитися не почутими. До спальні відразу ввалилися гості. Причому капітан Смоляк уже встиг вихопити пістоля.
— Вас обікрали, друже! — здогадався Нагаєвський, дивлячись на відкриті дверці тайника. Ся думка була йому навіть приємною.
Бебекало незворушно мовчав, блідий як покійник.
— Що се? — запитав капітан, беручи записку з його обвислої, мов мотузок, руки і почав читати вголос. — “Паню чекає те саме, що й Янка Причмеленого. Пинтя.”
На мить запанувала тиша.
— Овва! — присвиснув пан Нагаєвський.
— То виходить… — присів від несподіваної думки барон Чмирик.
— Виходить, поки ми дерлися за Пинтею на Чорну полонину, — підсумував уголос капітан Смоляк, — сей негідник пограбував пана Бебекала і викрав його дружину.
— Але як?! — разом вигукнули Нагаєвський і Чмирик.