— А се вам від мене! — єврей поставив перед невідомими на стіл кварту горілки.
— А сей Божий дар за які добрі діла? — заусміхався кремезний, який був, видно, за старшого.
— Мотя Лейбус прожив довге життя. Не вчора на світ народився, — почав здалеку корчмар. — Мотя Лейбус бачить, що перед ним незвичайні гості.
— А по чому се видно? — запитав білявий, який увесь час мовчав.
— По тому, як ґазди себе тримають, — усміхнувся у чорну бороду корчмар. — По вас видко, що нікому не будете терпіти ані хвилини. Видко, що ви — твердої породи.
Розбійники (а се були вони) заусміхалися.
— Мусиш перший випити, якщо нас пригощаєш, — налив Пинтя у склянку пален- ки. — Такий у нас звичай.
— А раптом ти нас хочеш потруїти? — примружив око ІТТпінька.
— А-а, розумію, розумію! — Мотя взяв чарку, довго її пив, видно було, що з незвички, а потім скривився як середа на п’ятницю.
— Така гидота — не одірвеш від рота! — засміялися опришки.
— Солоденькі мої, у мене є діло до вас, — не відходив від столу корчмар. Від хвилювання він почав погладжувати свої довгі пейси.
— Чого тобі ще?
— Таким файним хлопцям, як ви, завжди потрібна поміч на селі.
— Ти про що, жидику? — торкнувся рукою бартки Пинтя, роззираючись довкола.
За сусіднім столом товариство грало в карти.
Подалі два п’яні кумове обмивали продану корівчину і вже пробували співати, але нічого не виходило.
Жодного панського слуги у корчмі не було.
— Я лиш кажу про те, що ви завжди можете на мене покластися, — низько нахилився до них корчмар. — Мотя Лейбус розуміє, з ким має справу, і хоче теж брати участь уділі.
— Ти, мабуть, хотів сказати “у долі”? — підказав Шпінька, і опришки зареготали.
— Гаразд, Мотю Лейбусе, — вдарив корчмаря по згорбленій спині Пинтя. — Ми подумаємо над твоєю пропозицією. Але спершу мусимо тебе перевірити. І то не раз.
Утішений корчмар подався за шинквас[43]. Раптом один із картярів, тасуючи колоду, голосно зітхнув:
— Ех, запропастився кудись славний розбійник Пинтя! Нема кому панові Нагаєвському роги обламати!
— Хоч не кажи! — зітхнув другий. — Завтра знову по моїй спині потанцюють гайдуцькі нагайки, бодай би вже їм руки покрутило!
Опришки замовкли і стали дослухатися.
— То завтра твоя черга колисати сього кровопивцю? — запитав третій.
— Ой, коби вже його смерть поколисала! — кинув четвертий і озирнувся на незнайомців.
— А що то у вас, хлопці, за колисанки такі у селі? — запитав Пинтя.
— А то, вуйку, наш пан Нагаєвський придумав собі забавку: аби його по обіді колисати у саду, щоби ліпше спав на свіжому повітрі. То село тепер по черзі відбуває-сю панщину. Ще не було так, аби хтось йому догодив, — почав розповідати Петро, білявий хлопчина з ніжними, майже дівочими рисами обличчя. — Завжди така колисанка закінчується побоями.
— От, песій син! — крізь зуби вилаявся Шпінька.
— А якщо, хлопче, я завтра замість тебе піду пана колисати? — запропонував хитро Пинтя.
— А чого ж? — засміявся білявий. — Ви дядько кремезний, гайдуцькі нагайки витримаєте. Пан каже, що вони для здоров’я дуже корисні.
Тут зареготали вже й опришки. На тому і вдарили по руках.
По обіді колишній кавалерист цісарської гвардії пан Юзеф Нагаєвський любив добре поспати.
Але влітку в хаті душно. Надворі прохолодно, зате мухи докучають. Тож придумав він собі забавку: аби його колисали надворі — і спати приємніше, і мухи не сідають. Дав зробити спеціальне ліжко-коли- санку, яке вішалося між двома яблунями у саду. Якщо пан прокинеться серед сну — значить, погано колишуть. А пан Нагаєвський ще з армії звик до дисципліни, тому все виховання вимірював різками. Тож додому колисальники йшли з розмальованими спинами.
— Хто сьогодні мене колише? — голосно крикнув Нагаєвський посеред двора.
— Я, ваша милосте! — виступив наперед Пинтя у бідняцьких штанях та подертій сорочці.
— Хто такий? Чому я тебе раніше не бачив, лайдаку? — сердито крикнув пан.
— Та я з третього села. Заступаю свого родака Петра, бо він щось похворівся.
Нагаєвський зміряв очима незнайомця в подертому вбранні, прошипів: “Ну й жеброта! І до пана не вміють одягнутися!” — розвернувся і попрямував до саду. Пинтя мовчки подався за ним.
Пан зняв мундир, який любив носити ще й дотепер, і з задоволенням простягнув ноги на полотняному лежаку.
— Колиши повільно! — проказав він із заплющеними очима. — Якщо не засну, то начувайся! Якщо прокинуся швидко — теж тобі горе! А як сяде на мене муха, то краще би ти і на світ не родився, лайдаку!
Се останнє він промовив, уже голосно позіхаючи. Пинтя почав його розгойдувати, пильно вивчаючи все довкола. Через кілька хвилин Нагаєвський хропів. Григір ще трохи почекав, а далі двічі свиснув. Відразу через паркан до саду перескочили Іван Качулка, старий Доманич та Графинчик. Через мить вони вже стояли біля отамана.
Пинтя схопився за колисанку та як гойдне нею аж до неба, так що Нагаєвський кулею вилетів з лежака і гепнувся на траву, як мішок з кістками.
— Ой! — тільки й вимовив, нічого не розуміючи. Далі прийшов до тями, роззирнувся, що лежить на землі, і тільки хотів подумати про кару за таке небачене зухвальство, як його раптом схопило вісім дужих рук. До рота забили кляп, руки скрутили за спиною, та й ну лупцювати як глуху зозулю.
Пан тільки очі витріщав та звивався мов гадина.
— Оце, Нагаєвський, аби тобі колисанки більше і в жахливому сні не привиділися! — стусав Пинтя своїм кулачищем того поміж ребра.
— Аби більше не карав слуг на стайні батогами, — та й — гуп! — пана по шиї.
— Аби шанував людей, створених на образ Божий, а не ставився до них як до худоби, — і тут пролунав гучний копняк у випещений зад.
Добре намолотивши руками і ногами, збивши пана Нагаєвського в порох, опришки почали видивлятися, що на подвір’ї робиться. Два гайдуки чергували біля будинку, ще два — сиділи на воротах.
Через відчинене вікно розбійники влізли до панських покоїв. Побачивши срібний дзвіночок, покалатали до нього, а самі поховалися.
Забігла служниця.
— Як тебе звати, квіточко? — лагідно звернувся до неї Графинчик, галантно сівши на дивані. Він був у панському вбранні, яке завжди любив більше за селянське.
— Оленка, — зашарілася та, побачивши незнайомого вродливого шляхтича.
— Оленко, пан Нагаєвський просив, доки він спочиває, аби я провів бесіду з гайдуками. Тож хай по одному заходять. Але не всі зразу.
— Добре, пане, — поклонилася Оленка і вийшла надвір.
Через п’ять хвилин усі гайдуки були пов’язані і лежали у спальні на підлозі біля свого пана. Нагаєвський тільки зло крутив очима в сторону Івана Качулки, який їх пильнував і час від часу штрикав своєю старовинною шаблею.
— Ану лицем додолу, катюги! — гримав він на них, коли ті занадто оживали.
Пинтя з Графинчиком вийшов у двір, а старий Доманич побіг за ворота. Невдовзі під’їхала карета, якою керував Шпінька. Малий Гатала про всяк випадок наглядав за дорогою на коні за кілька кілометрів від садиби.
— Чесна громадо! — крикнув Пинтя з ґанку до дворових. На його голос почали збиратися люди.
— Усе, що є в сьому маєтку, зроблено і зароблено вашими руками. А тому пан Нагаєвський з нагоди Зелених свят дарує кожному те, що йому до вподоби. Але тільки раз і тільки сьогодні.
Селяни зачудовано слухали таку мову.
— А чому його милість самі се не виголосять? — запитав сивий як голуб босий дідусь.
— Йому щось нездужається. Тому він попросив мене вам се переповісти, — Пинтя вже встиг перебратися в одяг пана Нагаєвського, якого до блуду висіло у шафах.
— А де ділися гайдуки? — знову запитав недовірливий дідусь, озираючись.
— Тимчасово розважають пана. Ви ж знаєте, як його милість любить гратися у військо!
Усі засміялися.
— Се його небіж, — представив Пинтя Графинчика. — Він вам підтвердить мої слова.
— Кохані мої! — усміхнувся той своєю звабливою усмішкою, від якої в багатьох молодиць тенькнуло серце. — Мій дядько, провівши бурхливе життя і наробивши чимало гріхів, наважився нарешті наставитися на шлях істинний.