Селяни слухали таку новину з відкритими ротами.
Порадившись з владикою, дядько Юзеф після довгих роздумів вирішив податися в монастир. А тому за вашу щедру багаторічну працю хай кожен візьме, що йому подобається, на згадку про пана Нагаєвського. Бо решту й так забере церква. Амінь! — закінчив Графинчик і перехрестив натовп.
Що тут почалося! Всі відразу забігали, заметушилися, заґелґотіли. Одні подалися до стайні, другі — до хліва, треті — до майстерень, четверті — до комор та пивниць. Кожен тягне що може. Той несе порося, яке верещить на півсела, той — гуску, той — колесо від воза, той — діжку з борошном, той подушки, а той — просто викотив бочку з пивниці та припав до неї, як спраглий в пустелях Аравії.
На селі як прочули про невимовну щедрість Нагаєвського, то побігли у маєток, як на пожежу. Ще й діточок тягнуть, аби було кому нести.
А Пинтя на се позирає з ґанку та й веселиться від душі з Графинчиком.
Зате Нагаєвський, чуючи знадвору неймовірний ґвалт, дується, як воша на морозі. Аж зубами скрипить, розуміючи, що його грабують серед білої днини.
— Ой, заплатиш ти мені за це, Пинтю! Гірко заплатиш! — стікають сльози по його настовбурчених вусах.
Через годину подвір’я повністю спорожніло, і лише залишки ганчір’я, пір’я, розсипане зерно та велика калюжа вина говорили, що тут коївся неймовірний рух і хаос. Пинтя задоволено потер руки і подався до спальні.
— Якщо ти, Нагаєвський, — звернувся він до зв’язаного господаря, — хоч одного селянина покараєш за те, що він узяв собі за роки важкої, кривавої праці на тебе, то я змушений буду тебе навідати вдруге. Але на сей раз уже ні маєтка, ані тебе — народного кровопивцю — не пожалію! Ти мене зрозумів?
Нагаєвський кивнув головою.
— От і славно. Я вже змушений їхати. Ще треба твоїх знайомих провідати, — плеснув він по спині колишнього кавалериста і залишив його, зв’язаного, разом з гайдуками.
Тоді замкнув спальню на ключ і запхав його до кишені.
— Оленко, дядько Юзеф просив його не турбувати, — усміхнувся Графинчик служниці. — Він перевтомився, а тому сам вийде, коли відпочине.
— Добре, пане, — опустила очі дівчина. — А ви ще до нас навідаєтеся? — наважилася вона на запитання. Видно було, що така сміливість далася їй нелегко.
— Аякже! Якщо не до пана, то до тебе! — відповів красунчик.
Служниця радісно засміялася.
— Вуйку, а хто ви такий? — запитав Пинтю білявий Петро, який єдиний нічого не тягнув з панської садиби, мовчки спостерігаючи за дивними подіями.
— Я — той, за ким ви вчора у корчмі журилися.
— Пинтя… — ошелешено проказав парубок і побіг до села продавати новину. Лиш дим та й нитка за ним.
Тим часом розбійники посідали в карету. Качулка скочив біля Шпіньки на козла, а Пинтя з Графинчиком — до салону. Забрали із собою також цінні речі з маєтку, як-то: срібний посуд, прикраси та трохи харчів і одягу.
— Треба ж Мотю Лейбуса перевірити на ділі, - засміявся Пинтя, і карета нарешті рушила. Доманич, який вартував на воротах, підскочив на неї ззаду.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Пили хлопці та гуляли при дубовім столі,
Топірчики бренькотіли, блищали пістолі.
Звістка про те, що Пинтя повернувся, мала у краї ефект бомби. Всюди тільки й говорили про пригоду в маєтку пана Нагаєвського.
Посильні з Хуста поскакали аж до Відня, а панство почало озброюватися та обростати гайдуками та вояками.
Тим часом розбійники третій день відпочивали після успішної вилазки у Песій Лабі. Шпінька спав, старий Доманич куховарив, а Качулка, Графинчик та Гатала вправлялися у киданні ножа: хто краще поцілить у дуба. Пинтя ж вирішив пройтися давніми місцями.
Біля ялиці-яснолиці він зупинився.
Шкіряного кисета Андрія Мухи на ній не було.
Він обійшов дерево довкола, роздивився уважно під ним, але тютюнова торбинка наче крізь землю провалилася.
“Дивно! — почухав Пинтя потилицю. — Мабуть, вітер відніс або звірина вхопила”!
— Кар-кар! — раптом пролунало над його головою, і велика чорна ворона злетіла із сусіднього бука. “Ади, Андрій Муха не збрехав, і його душа вже глядить на мене з небес”, - Пинтя зняв свою козячу шаПку і глянув угору.
— Як вам там, вуєчку? — крикнув Пинтя у височінь. У відповідь замжичив легкий дощ, який стих так само раптово, як і почався.
— Невже се ваші сльози із пекла? — побрів задуманий отаман до грушки-мудрушки.
Тут він став як укопаний, і його замріяний настрій ураз розвіявся. На дереві цвіла гілочка.
— До нас гості! — гукнув він, забігаючи на поляну біля ведмежої печери. Опришки посхоплювалися і почали ладити зброю та збирати речі. Найперше загасили ватру, аби не було видно диму. А далі стали обережно спускатися хащею в долину, стараючись першими виявити непрошених гостей.
Але що се? По лісу хтось ішов і на всю силу горланив:
— Розбійники! Де ви?
Через хвильку крик повторився:
— Пинтю, виходь! Я вже прийшов!
“Переслідувачі крадуться тихо, як рись, аби захопити зненацька, — міркував отаман. — А се щось нове у військовій тактиці”.
— Туди! — махнув він рукою в напрямку криків. Опришки вмить розсіялися і почали брати гостей у півколо.
Незабаром побратими дихнули легше: по хащі брів усього один чоловік, бідно і дивно вбраний, час від часу гойкаючи на всі груди:
— Розбійники! Виходьте! Я вас дуже прошу!
Нарешті він заморився і сів на пеньок. І вже зовсім охриплим голосом вимовив:
— Ну де ж ви, кляті розбійники?
— Та тут ми, тут! — пролунало позад нього.
Незнайомець швидко озирнувся і побачив шість рушниць, націлених йому просто в груди.
— Що за один і чого верещиш на всі гори? — запитав Пинтя.
— Слава тобі, Господи! — перехрестився той і впав навколішки. — То ви є славний розбійник Пинтя? — поповз він на колінах до отамана.
— Я тебе, чоловічку, здається, про щось запитав, — промовив тихо Григір.
— Я — циган Мішко, — збиваючись, почав розповідь бородань.
— Воно й видно: верещиш як недорізаний! — кинув гостре слівце Шпінька. — Се ж тобі не табір, а гори!
Усі засміялися. В тому числі й циган.
- І чого тобі треба?
— Пане отамане, прошу вас, як Бога: прийміть мене до свого гурту. Маю семеро дрібних дітей, а годувати нічим. Жінка вже мене з хижі жене. А ви, я чув, добре заробляєте. То, може би, я з вами якийсь рочок побув, га?
— Ти гадаєш, що в розбійники як на заробітки ходять? — усміхнувся Пинтя.
— А чом би й ні? Зароблю трохи грошенят та й піду від вас! — циган усе ще стояв на колінах.
— А на шибеницю через рік не хочеш?
— А за що? — щиро здивувався Мішко.
Опришки зареготали.
— За те, що розбивати чужі маєтки будеш, дурна твоя голова! — не втримався Графинчик.
— Панцю срібний-золотий! — почав циган хапати Пинтю за штани. — Та будьте такі добрі, візьміть мене до себе! Свого поля не маю. Не дайте пропасти сімом крихітним діточкам!
— От вчепився, як чорт за стару вербу! — плюнув Гатала.
— А що ти вмієш? — запитав старий Доманич.
— Знаю ковальське ремесло. Працював у кузні чотири роки, — з надією промовив циган.
— Знаємо ми ваше ремесло: потягнути, що погано лежить, — слова Графинчика потонули у загальному реготі.
Пинтя відкликав Шпіньку вбік на пораду.
— То що будемо чинити, брате Василю?
— Колись і я до тебе так прийшов. І всі хлопці, що тепер з нами, — пригладив той чорні вуса, вже де-не-де посріблені сивиною. — Якщо вміє кувати, се нашим коням пригодиться. Та й циганська хитрість може нас не раз виручити. Адже ніхто не подумає на цигана, що він — опришок.
— Встань, чоловіче! — наказав Пинтя. Той піднявся з колін, чекаючи на присуд.