— Гаразд, станеш розбійником, якщо пройдеш випробування за нашим звичаєм, — проголосив отаман.
— Ура! Хай живе славний Пинтя! — аж заскакав на радощах циган і підкинув догори свою діряву шапку.
— Не кажи “гоп”, доки не перескочиш! — посміхнувся Графинчик.
— А що треба робити? — перестав підстрибувати Мішко.
— Ми тобі все розкажемо, — поплескав його по плечу Шпінька.
Перше випробування було традиційне — показати кмітливість.
— Ади, зараз стежиною буде йти з волом Мотя Лейбус! — кивнув на дорогу під лісом Пинтя. — Він нам їсти носить. Укради в нього вола так, аби він ґвалту не зняв.
— Та се не складно! — почухав свою кудлату бороду циган. — Але дайте мені… - його погляд обнишпорив опришків з ніг до голови, — дайте мені оце, — показав він на срібний дзвіночок, який носив на поясі Графинчик.
— А може, краще дати тобі оте? — показав опришок свій кулак. — Теж мені, злодій знайшовся!
Але срібний дзвіночок циганові побратими таки дали, а самі залягли у ярок, чекаючи, що буде далі. Мішко заліз на дерево, яке росло над дорогою, повісив дзвіночок на гілку і прив’язав до нього нитку, а сам сховався в кущах.
І справді, через якусь хвилю йде по дорозі Мотя Лейбус з бесагами, повними їжі. Як і було домовлено, раз на три дні він виносив опришкам харчі. А щоби в селі не запідозрили неладне, брав із собою вола начебто на випас.
Іде Мотя, озирається, чи не видно вже “чорних хлопців”. Аж тут чує над головою: дзень! дзень!
“Що за мара?” — сполошився Лейбус. Задер голову — аж на гілочці срібний дзвіночок зачепився.
— Вай! Та се, мабуть, дорога річ! — заусміхався корчмар. — Недаремно я так далеко худобину гнав! Ще й ґешефт[44] буду мати! Але як його, шпундики-мундики, зняти?
Придивився до ясена: можна залізти й такому немічному, як він. Лишив вола, а сам потиху, крякчучи, подерся деревом. Як уже посяг рукою по дзвіночок, глипнув униз, а за волом і слід запав.
— От дурна моя голова! Шкода, що вже сива! — та й спускається донизу тремтячими ногами. — Де ти, мій чорний волику, подівся?
Заглядає Мотя за одне дерево, за друге — нема скотини.
А розбійники регочуть, аж за животи тримаються. Пожалів Пинтя старого та й вийшов на дорогу.
— Вай-вай, славний отамане! — простягнув Лейбус до Григора худі руки. — У мене нечистий волика вкрав.
— Сей нечистий тепер у моїй ватазі, - посміхнувся Пинтя. — Мішком звати.
— Слава тобі, Аврааме! — здійняв до неба долоні корчмар та упав на коліна в молитву, доки розбійники вигнали з хащі вола.
— Але се ще не все, Мішку, — проказав до цигана отаман, коли щасливий Лейбус погнав худобу додому. — Головне попереду.
Під вечір, коли ватра добре розгорілася і опришки посідали довкола, Пинтя наказав стати циганові під смереку. Графинчик зібрав його довге, роками не чесане волосся докупи та й прибив кілочком до дерева.
— Що се ви чините? — перелякано вигукнув бородань, коли розбійник узяв до рук бартку.
— А зараз ми дізнаємося, чи ти не панський вивідувач? — посміхнувся Шпінька, затягнувшись люлькою.
— Який вивідувач?! Присягаюся всіма сімома діточками! — репетував Мішко, коли Графинчик водив сокирою довкола його бороди.
— Ми знаємо про тебе все, — вогонь кидав химерні тіні на обличчя Шпіньки. — Тому краще зізнайся!
— О Боже мій! — звивався біля дерева циган. — Я думав, що розбійники — славні люди, чесні, порядні, добрі, шляхетні! А ви мене хочете у хащі зарізати!
— Кінчай, Графинчику! — неголосно промовив Пинтя, сидячи по-татарськи.
— Отій, гаде, як вкопаний! — крикнув той циганові і щосили метнув до нього бартку.
Нещасний зойкнув і заплющив очі, але з місця не зрушив. Сокира вп’ялася в дерево, усього на палець від голови відітнувши волосся, зібране у хвіст і прибите кілочком. Циган трусився і мало не плакав.
— Йди сюди, Мішку! — покликав його Пинтя. — На, випий! — простягнув він йому пляшку горілки, яку приніс Лейбус. Той зробив кілька ковтків, а що паленка[45] була міцна, то аж вирячив очі.
— Се ти, братку, пройшов друге випробування, — усміхнувся до нього отаман. — Залишається третє — найважче.
— А може, тобі ліпше додому піти? Нащо тобі те розбійництво? — докинув своє слово Іван Качулка. — Якби я мав стількох діток, то би з ними бавився, а не по хащі нипав.
— О, ти ще не знаєш, як плачуть голодні діти, — схопився за голову Мішко. — Йой, панцю, моя біда без дощу росте. Каменя не вгризеш. Ні! Хочу бути з вами! Мушу додому діжку золота притягнути.
— Ну раз мусиш, то бери, — проказав Пинтя.
— Що брати? — не зрозумів циган.
— Грань з вогню.
— Що?! — Мішкові очі полізли на лоба.
— Маєш протримати в руках жарину з бука, доки вона не захолоне.
— Нащо? — мало не плакав Мішко.
— Аби ми знали, що ти нас під муками не продаси.
Шпінька відкинув палицею кілька більших жарин з багаття, і бідолашний циган, блідий як сирове полотно, вхопив одну з них у долоню. Пританцьовуючи, він йойкав, вив, молився, але руку не розтис. Через кілька хвилин показав товариству загаслу сіру вуглину на пропеченій долоні.
— Випий ще, Мішку, аби краще спав! — простягнув йому горілку отаман. — Тепер ти один із нас.
Того ж вечора циган прийняв опришківську клятву на пістолі та бартці.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Ой, вівчарю молоденький, вернися додому,
Бо повісять тебе пани на буці сухому.
Столиця стривожилася вістками з гір, в яких знову стало чутно про розбійництво. Ясновельможний цісар Леопольд видав наказ, за яким порушника громадського спокою та миру розбійника Пинтю належало схопити і судити цісарським судом. За голову цього злочинця призначено неймовірну плату в тисячу дукатів. З Відня до Хуста приїхав найкращий слідчий, барон Юрґен фон Ґутентаґ, який відразу приступив до роботи.
— Мені потріпен полонений панді та. Путь- який! Фітразу! — тихо промовив віденський слідчий, розглядаючи холодними сірими очима свої пещені руки. Говорив він з відчутним столичним акцентом.
— Звідки ж я його вам візьму?! — сполошився комендант Хустського замку Дюла Кокош.
— Хіпа фаші темниці фже цілком порожні? — далі розглядав нігті фон Ґутентаґ.
— Капітана Смоляка до мене! — гаркнув комендант у коридор. — Негайно!
Через хвилину до комендантської забіг переляканий Штефан Смоляк.
— Капітане, у фашому замку є який- непудь полонений пандіта? — запитав віденський слідчий, оцінюючи постать новоприбулого.
— Півроку тому ми схопили Дмитра Сливовицю. Якраз слідство і допити закінчили. Можемо вішати! — витягнувся як струна Смоляк.
- Ґут! Зер ґут! — задоволено промовив фон Ґутентаґ і знову переключив свою увагу на манікюр. — Зафтра ми почнемо операцію. Мені потрібно дфадцять фаших найліпших людей.
— Усе, що завгодно, — комендант витер спітнілу лисину білою мережаною хустинкою. — Нам цей Пинтя уже три роки кісткою в горлі сидить!
Барон скорчив гримасу і неквапливо вийшов з кімнати, навіть не попрощавшись.
Комендант із капітаном багатозначно перезирнулися.
Тим часом Мотя Лейбус повідомив Пинті, що в п’ятницю в Хусті страчуватимуть опришка Дмитра Сливовицю.
— Ти чув про такого? — запитав отаман Шпіньку.
— Не чув. Але ж нас тут довгенько не було…
— То що будемо робити?
— Підемо прогуляємося, — хитро посміхнувся той. — Може, щось собі на базарі купимо. Я страх як люблю обновки!
У п’ятницю зранку маса людей сходилася до Хуста на торговицю. Розбійники розділилися на кілька груп. Пинтя пробирався до міста разом зі Шпінькою. Вони їхали на конях, ладно вдягнені у парадні шати статечних ґаздів.
— Ади, яка шкала! — показав Пинтя на сухоребру кобилу, яка, спотикаючись, ледве тягнула віз, навантажений дровами. Підвода якраз заїхала в калюжу, і заднє колесо мертво осіло в болоті.