— Нас ні за які гроші не продадуть! — сумно посміхнувся Шпінька.
— То чи є охочі заплатити за сього злодійчука викуп? — голосно крикнув в юрбу бубняр. — Ну?!
— Нам самим сього ні в якому разі робити не можна! — категорично заперечив Шпінька.
Пинтя згідно кивнув і почав гарячково роззиратися довкола. Неподалік він побачив цигана Мішка з Качулкою та Доманичем і став швидко до них пробиратися крізь натовп.
Міський оповісник ще трохи вичекав, а тоді оголосив:
— Починаємо страту!
Усі захвилювалися. Вояки, що оточили шибеницю, припідняли рушниці до грудей, аби в разі штовханини стримувати народ. Якась жіночка заголосила на всю площу. Кат підійшов до Сливовиці, щоб зав’язати йому очі. Але той невдоволено тріпнув головою і голосно мовив:
— Хочу гори бачити! Най до кінця бачу рідні верхи!
Кат одягнув йому на шию зашморг, і тепер зайойкали жінки у різних кінцях площі.
— Стійте! Стійте! — раптом почулося біля шибениці. — Я плачу за нього!
Уся площа голосно зітхнула, і задні почали давити передніх, аби й самим побачити такого добряка.
Люди стали тлумитися й штовхатися.
— Пропустіть його! — наказав барон фон Ґутентаґ, який пильно за всім спостерігав, сидячи на стільці біля шибениці.
На ешафот піднявся обдертий циган, і юрба голосно засміялася.
— Ось! — дістав Мішко із пазухи гроші. Від хвилювання у нього сіпалася права нога.
Бубняр почав їх повільно перераховувати. Закінчивши, ствердно кивнув головою і оголосив:
— Рівно п’ятдесят дукатів.
Натовп радісно загомонів.
Якийсь сміхованець[48] голосно крикнув:
— Слава хустським циганам!
Усі зареготали.
— А звідки в тебе, цигане, такі гроші? У кого ти їх украв? — напосівся на Мішка міський оповісник.
Той, бачачи, що опинився в кільці вояків, та ще й на шибениці, і так мало від страху не зомлівав, а тепер аж зігнувся.
— Ваша милість, гроші не мої. Се дав мені один добродій, який не хоче слави, а лише бажає врятувати ще одну християнську душу. Так мені і сказав. Ще й заплатив за те, аби я се зробив, — аж трясся Мішко.
Юрба здивовано загуділа, чуючи таку мову. Схоже, циган тут справді був ні до чого.
— Ану, чесна громадо, гляньте, чи ні в кого гаманець не пропав? — про всяк випадок запитав бубняр.
— Ага! Зараз кожен другий скаже, що в нього гроші зникли. Ой, а де мої п’ятдесят дукатів? — знову розвеселив усіх сміхованець, вочевидь, тесля, бо в його кучерях було повно стружки.
— Та хто з собою такі гроші носить — ми їх і в очі ніколи не бачили! — крикнула тітка з кошиком зеленини[49] в руках. Оповісник застиг, не знаючи, що має робити.
— Гроші внесено! Відпускайте Сливовицю! — почав обурюватися натовп. — Так нечесно! Гей, верніть табору гроші!
Хтось кинув надкушеним яблуком у глашатая, і тепер уже захвилювалися не тільки люди, але й вояки. Фон Ґутентаґ кивнув бубняреві, і той сам заходився розв’язувати руки Сливовиці, бажаючи чим швидше зникнути з обурених людських очей. Натовп радісно загукав.
Мішко тим часом спробував у цьому хаосі непомітно злізти з шибениці. Він пам’ятав, про що домовився з Пинтею, і тепер намагався точно все виконати. Звідки ж йому, бідолашному, було знати, що за ним слідом уже пущені найкращі нишпорки віденського слідчого?
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Ой цімборо[50], цімборику, берім собі бучки,
Не дамося, цімборику, жандармам у ручки.
Мішко швидко йшов вузенькими вуличками Хуста. За ним, уже навіть не криючись, простувало двоє шпиків. Аж ось і домовлена з Пинтею цирульня[51], майже на виході з міста. Циган розгублено став біля дверей, бачачи, як його переслідувачі наближаються, теж ніяковіючи від такого несподіваного перебігу подій.
Вони зупинилися неподалік, переминаючись з ноги на ногу, коли із сусідньої вулиці вихопився віз, яким керував Пинтя. Він навіть не зупинив його біля Мішка, а просто вхопив того на ходу за комір і кинув на підводу.
— Вйо, Красавка! — уперіщив він бідолашну кобилу, і та побігла як могла. Шпики у селянських штанях пустилися бігти за ними. Але відстань до заповітного воза неухильно збільшувалася. Розбійники вже відчували радість перемоги, адже до заміського цвинтаря, де серед густої зелені їх чекали побратими, вже було рукою подати.
Та тут, на біду, із сусідньої вулиці на дорогу виїхав гусарський патруль, що його віднедавна запровадив у місті комендант замку.
— За ними! — голосно крикнув до гусарів один зі пшиків. — Се розбійники! — показав він на підводу, яка тарахкотіла мало чи не на пів-Хуста.
Ясна річ, що змагатися у швидкості із вгодованими гусарськими конями сухоребра Красавка не могла.
— Стріляй, Мішку! — Пинтя вихопив з череса пістоля.
— Як? — мало не плакав той. — Коли ви позавчора самі мені руку засмажили!
Циган, мабуть, уперше в житті бачив зброю, бо вцілив не в гусарів, а у вікно крамниці, ледь не вбивши її власника. Втім, це мало ефект: побачивши, що втікачі відстрілюються, гусари притримали коней, аби впритул до них не наближатися.
Цієї одної хвилини вистачило, аби віз в’їхав просто на цвинтар, поміж зелених горбків і хрестів. На шаленій швидкості він напоровся на кущі самшиту і перевернувся. Побачивши таку халепу, гусари відразу рвонули в атаку, вихопивши з піхов шаблі і пустивши коней учвал.
Але тільки вони винеслися на кладовище на своїх могутніх рисаках, як звідти гримнули чотири постріли. Один з кавалеристів перелетів через голову, другий схопився за плече. Попри те на цвинтарі, серед високої трави, нікого не було видно, тоді як гусари на конях правили за прекрасну мішень.
Пролунали ще два постріли, один з яких збив кашкета у третього вершника. Бачачи, що вони потрапили в засідку, кавалеристи розвернули коней і, підтримуючи пораненого, погнали назад. Очевидно, по підмогу.
Розбійники не стали гаяти часу. Шпінька недарма ходив по торговиці, тож побратими скочили на готових до тривалої їзди коней.
— Брате Доманичу, ану глянь, що з тим гусаром! — крикнув Пинтя, вдивляючись у бік міста. Старий обережно під’їхав до хреста, за яким лежав поранений, але раптом зойкнув і повалився з коня. Було чутно, що там зав’язалася боротьба.
— До дідька! Ще цього бракувало! — кинулися побратими на допомогу товаришеві.
Картина, яку вони побачили, була вкрай дивною. У старого Доманича була розпорота щока — зверху донизу. Видно, гусар розсік и шаблею.
Але замість боротися, вони… обіймалися.
— Лайдаку, ти на кого руку здіймаєш? — мідно пригортав Доманич кавалериста.
— Тату, та я ж не знав… — виправдовувався той, притискаючи батька.
— Що?! — не могли повірити розбійники у такий неймовірний поворот. Але часу на здивування не було.
— По конях! — скомандував Пинтя. — Обійматися будете або вдома, або на шибениці!
— Ти з нами чи як? ~ благально подивився Доманич на сина.
— Та куди я вас тепер, тату, самих відпущу? — засміявся гусар, витягаючи хустинку і витираючи з батькового обличчя кров. — Послужив цісареві шість років. Доста! Хай тепер інші послужать.
Не встигли опришки від’їхати й кілька кілометрів, як з боку Хуста вже було видно куряву. Великий загін драгунів на чолі з капітаном Смоляком почав переслідування.
Опришки пустилися навпростець до найближчого лісу. Там вони розділилися на дві частини.
Циган погнав коней окремо, вводячи в оману переслідувачів. Решта ж пішки стали підійматися в гори.
І така тактика себе виправдала. В лісі драгуни не вельми орієнтувалися, тож відразу пустилися за кінським слідом.
А що розбійницькі коні скакали порожняком, то завжди на долю секунди випереджали кавалерійські і щоразу ховалися за кущами та деревами.