Шикарош щось собі насвистував, коли то здоровенний кулак Качулки зненацька тріснув його у вухо.
— Ой! — зойкнув він, і на мить навіть його косе око стало на своє місце. Розбійники спритно зв’язали економа і заткнули йому рота кляпом. Потім понесли до найближчого звору, де протікав маленький струмочок.
— О! — зрадів Графинчик, побачивши поруч великий мурашник. — Тут наша економна милість заодно й підлікується. Сі милі тваринки очищують кров, — стряхнув він із себе велику руду мураху. — Я вже не кажу про неабияку втіху, яку вони завдають, лоскочучи крихітними ніжками.
Отож аби економ якомога глибше насолодився своїм становищем, вони ще й зняли з нього штани і, зв’язаного, поклали голим задом на мурашник. Той затріпався і благально подивився на опришків.
— Ні, ні, дорогенький! — категорично заперечив Графинчик. — Се тобі не хлопів батожити! Се набагато гостріші відчуття!
Мотя Лейбус мало не плакав, коли до нього зайшли опришки.
— Вай-вай-вай! Мене пограбували! — кинувся він до них. — Забрали майже все, що я так тяжко збирав, — вирішив прибрехати він, хоча йшлося всього про десять дукатів. — О моя бідна Сара! Тепер Мотя Лейбус — жебрак! Як він допомагатиме своєму найкращому другові Пинті?!
— Ти про се? — показав Графинчик чорну валізку.
Вираз корчмаревого обличчя відразу змінився.
— Так тут, брехлива пико, усього десять дукатів! — глузливо глянув опришок на Лей- буса.
Моті відразу стало зле і він налив собі молока.
— Усього десять дукатів? — щиро здивувався він. — А де Шикарош? — вирішив єврей змінити тему, після того як залпом вихилив кухлик.
— Лежить, відпочиває. Ги-ги! — показав Качулка здорові зуби, які він ніколи не чистив.
Аби згладити конфуз, корчмар розповів опришкам про дідича із сусіднього села Кривий Клинець.
— Сей Бринда страшно мучить людей, — чорні очі Лейбуса збільшилися до велетенських розмірів. — Зробив серед поля браму і кожному, хто їде не через неї, дає 25 нагаїв.
— А чи водяться грошенята у сього Бринди? — загорілися очі у Графинчика.
— Се дуже великий панисько. Має красні фільварки[53] і добра повні комори. А грошей стільки, що коли їх провітрює, то граблями перевертає.
— Цікаве поводження з реманентом, — піднявся задуманий Графинчик. — Дай нам, Лейбусе, у щось перебратися, і ми на короткий час покинемо твоє миле товариство. Стій! — перехопив він руку корчмаря. — Валізка нам знадобиться!
Невдовзі Шикарошова бричка вже летіла в напрямку Кривого Клинця.
— А Пинтя нам нічого не скаже? — запитав Качулка, голосно хляскаючи двійко коней.
— Де відвага, там і щастя. За таке діло отаман нас тільки похвалить! — продумував деталі Графинчик.
І справді, невдовзі посеред голого поля вони побачили дерев’яну браму. Біля неї сторожувало кілька гайдуків на конях. Побачивши, що бричка не звертає до воріт, а їде по дорозі, вершники кинулися навперейми.
Графинчик заліпив собі ляпаса, розкуйовдив волосся і надірвав комір жакета. Коли вершники вже були поблизу і могли чути, він закричав: “Рятуйте! Розбійники! За нами женеться сам Пинтя! З ним двадцять зарізяк!”
Гайдуки на мить спантеличилися, пороз- зиралися довкола, а далі рвонули за бричкою.
— Де ваш пан? — крикнув їм Графинчик, коли вони зрівнялися.
— У маєтку! — відповів старший.
— Супроводжуйте мене до нього!
— Слухаю, ваша милосте!
Пан Бринда у смугастому халаті сидів у кріслі-гойдалці і все гарненько розглядав у підзорну трубу.
Він давно запримітив бричку, яка проїхала повз його браму, котру він називав аркою слави на честь героїв тринадцятої австро-турецької війни.
Про сю війну всі вже давно забули, бо тоді баталії з бусурманами[54] відбувалися частіше, ніж ярмарки у Хусті.
Та Бринда заповзявся виховувати пошану до історії, бо саме у сій війні його предок втратив півмізинця на лівій нозі.
А тому вдячний нащадок спорудив “арку слави” і всіх примусово гнав через неї.
— До дідька! — лаявся тепер він. — Чому сі недотепи не змусили бричку проїхати під аркою?! Се якраз був би тисячний шанувальник тринадцятої австро-турецької війни! — порпався він у своїх паперах.
Тим часом бричка в’їхала на подвір’я, здійнявши хмару куряви. За нею влетіло і четверо гайдуків.
— Ваша милосте, за нами женуться! — збіг на ґанок Графинчик. — Сам бузувір Пинтя! Ми ледве вирвалися!
— Пинтя? — здивовано промовив Бринда. Се міняло справу. Зрештою, сей молодий панок зможе проїхати через “арку слави”, вертаючись додому. — Замикайте ворота, бовдури! — крикнув він гайдукам. — Хіба не чуєте — Пинтя їде!!!
Бог наділив Бринду великим здоров’ям і настільки ж малим розумом. Про розбійника Пинтю він знав, але надіявся на своїх двадцятьох міцних гайдуків, яких відбирав по своїй подобі — здорових, рудих і недалеких. Тому всі вони були наче його позашлюбні діти. А може, ними й були.
Пан відразу повів Графинчика до своєї спальні, де над ліжком висіла стара рушниця — свідок тринадцятої війни. Бринда зняв рушницю зі стіни.
Коли вони присіли у вітальні, він поклав її собі на коліна.
— Се рушниця мого діда, — тицьнув він дулом у Графинчика. Той обережно відвів кріса вбік. — Тепер мені жоден Пинтя не страшний!
— Пане… е-е… Як вас величати? — галантно вклонився опришок.
— Бринда, — скочив господар і по-військо- вому кивнув головою. — Кальман Бринда.
— Так-от, пане Кальмаре. Себто Кальма- не, — рушниця трохи плутала карти Графинчикові, і він гарячково шукав вихід із ситуації. — Сей страшидло Пинтя звідкись дізнався, що я везу весь свій спадок, — гість для наочності підняв чорну валізку. —І — уявляєте? — вчинив на мене напад!
— Та ви що?! — переводив погляд пан Бринда з чорної валізки на Графинчика. — І скільки там?
— Усе, що ми мали, — запнувся опришок і схлипнув. — П’ятсот дукатів.
— П’ятсот дукатів у такій маленькій валізці? — не повірив Бринда.
— Золотом! — прошепотів йому на вухо Графинчик.
— О-о! — із розумінням кивнув господар. — І на Бога ви такі гроші при собі возите?
— Я був не сам, а з економом пана Бебекала. Бідного Шикароша схопили ці нелюди! — Графинчик голосно висякався. — Може, поїдьмо його визволяти? У вас он яка рушниця!
— Ні, ні, ні! — уперто замахав головою Бринда, перелякано глипаючи у вікно.
— А якщо Пинтя зараз приїде сюди? Ви не знаєте, милий Кальмане, які це дикуни! Своїх бранців живими їдять! Навіть без солі!
— Без солі? О Ісусе!
— Шикароша почали жувати відразу при нас! — Графинчик навіть показав, як розбійники це робили.
Бринда зняв зі стіни ще й пістоля і всунув у руку Графинчикові:
— Так буде надійніше, — задоволено промовив він.
— А що робити із сим? — підняв опришок чорну валізку.
— Такі гроші не можна залишати напризволяще, — погладив Бринда свого рудого бакенбарда. — Знаєте що? Ми вашу валізку покладемо до мого схрону.
— А він там не загубиться?
— Та ви що?! У мене надійна система! Про неї ніхто не знає! Але й ви, шановна жертво підлого нападу, тримайте язика за зубами! Гаразд? — Бринда відхилив килима, що на турецький манер висів на стіні.
“Мабуть, трофей із тринадцятої війни”, - відзначив подумки Графинчик. За килимом були приховані двері. Господар дістав великого ключа, який був прив’язаний до пояса, і відімкнув таємну кімнату. Там було стільки грошей, що вони, рівно складені в купочки, встеляли всю підлогу.
— О-о! — тільки й спромігся захоплено вимовити Графинчик. — Тут просто ідеальний порядок! Зразу видно господарську руку.
— Я тут люблю відпочивати, — вишкірив свої конячі зуби задоволений господар. — Вашу валізку ми покладемо у самий куточок. Там, де стоять граблі.
“Невже він справді гроші сушить?” — дивувався Графинчик. — От одоробло!”
Бринда роззувся і навшпиньки, аби не ставати на пачки, почав пробиратися з валізкою до середини. Розбійник вирішив скористатися тим, що той відклав рушницю.