— А ви знаєте, капітане, що в молодості я не раз ставив на кін усе, що мав. І, як бачите, не програв, — задоволений собою, посміхався князь. — Невже не знайдеться того, який розкаже мені, чого бути не може? Ну, сміливіше!
Добряче хильнувши вина, Пинтя не втримався і голосно крикнув:
— А чи може ваша світлість на сьому балу пригощати розбійника Пинтю?
— Що?! — сполотнів князь. — Сього, ясна річ, бути не може!
Він страшенно розлютився, але, зрозумівши, що програв гру, скорчив кислу посмішку.
Панство мало би заплескати переможцеві, але жарт про Пинтю був такий гострий, що всі стали підозріло озиратися.
— Прошу вас підійти! — махнув Пинті князь. Той зрозумів, що втрапив у халепу, але що йому тепер залишалося?
— Чого ви бажаєте, невідомий пане, за перемогу?
— Проїхатися з вашою донькою у кареті! — не менше і не більше попросив розбійник. Він уже прикинув, що кращої полонянки для них не знайти. Все складалося доволі вдало.
Від такої несподіваної пропозиції всі охнули, а потім заплескали.
— Браво! — вигукнула баронеса Драк. — Як сміливо і дотепно!
Донька князя, чарівна Ізабелла, вийшла, усміхаючись, і граціозно вклонилася.
Дундукович не знав, що робити. Йому вкрай не сподобався цей незнайомий нахаба, але слово честі, дане при всіх на торжестві, порушити не міг.
— Тільки на півгодинки! — рішуче сказав він, коли Пинтя взяв під руку його доньку.
Князь відразу підкликав дворецького.
— Хто такий? Чому я його не знаю? — кивнув він у спину Пинті, який через натовп вів свою обраницю до сходів.
Усі дивилися на опришка із заздрістю та здивуванням.
— Се ваші знайомі з Далмації… - розгубившись, промимрив той.
— Яка ще, до біса, Далмація! Я там нікого не маю! Негайно виясніть, що се за тип!
На біду, від хвилювання і задухи у розбійника відклеїлася іспанська борідка.
— Се Пинтя! — раптом пролунав громовий голос пана Бебекала, який нарешті відірвався від курячого стегна, аби побачити зухвальця, який виграв на півгодини князеву доньку. — Се точно він! Дивіться, у нього відклеїлася борода!
Що тут зчинилося, важко переказати. Гусари, які стояли по кутках кімнат, відразу рвонули до опришка.
Пинтя вихопив пістоль, але що з ним можна було вдіяти проти стількох вояків? Здійнялася колотнеча, гримнув постріл. Одного з нападників поранило. Пинтя розметав гусарів по залу, але вони кинулися до нього знову. З кожною хвилиною їх ставало дедалі більше. Нарешті їх набилося стільки, що вони просто погребли отамана під собою.
Перелякане панство стовпилося по кутках, спостерігаючи за цією веремією.
Бачачи, що побратима вже не виручити, Графинчик, скориставшись метушнею, покинув палац і разом з товаришами накивав п’ятами.
— Тут мають бути його спільники! — закричав капітан Смоляк, коли Пинтю нарешті пов’язали. — Нікого з палацу не випускати!
— Так, так, — перелякано тряс головою дворецький. — 3 ним був ще один. Такий гарненький. Вони твердили, що з Далмації…
Але було вже пізно, бо за каретою розбійників уже й слід пропав.
Оговтавшись, князь Дундукович надував щоки від задоволення. Ще б пак! Саме на його балу спіймано такого небезпечного злочинця.
Він навіть хотів продовжити танці, але всі були зайняті розмовами про Пинтю, і кожен розводився про те, як саме він, особисто, затримував опришка. Особливо вихвалявся, ясна річ, Бебекало.
Капітан Смоляк був на сьомому небі. Тепер він утер носа сьому нікчемному німцеві з Відня! Ауф відерзейн, бароне Ґутентаґ! Ми зловили Пинтю самі!
— Ведіть його! — наказав він гусарам. Смоляк тепер відчував навіть якусь повагу до розбійника, адже завдяки йому відразу став знаменитим. Тому беріг полоненого як святу реліквію.
Але Пинтя і не думав рухатися.
— Мені й тут добре! — глузливо промовив він. — Вам треба — ви й несіть! Князю, — крикнув він Дундуковичу, — а як ваша обіцянка про прогулянку із донькою? Де ж ваше слово честі?
— Капітане, забирайте його швидше з моїх очей! — невдоволено рявкнув князь.
Варті нічого не залишалося, як узяти Пинтю на плечі й понести.
По дорозі опришок співав, час від часу вигукуючи: “Ізабелло! Серце моє! Коли ми проїдемося на кониках?”
Донька князя була приголомшена тим, що сталося.
Але, чесно кажучи, цей нахаба їй трошки подобався. І від такої думки Ізабеллі ставало тривожно і солодко.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Закувала зозулиця далеко в провалі,
Не є дома легіника — сидить в криміналі.
Зашуміли ліси, загули гори, закричали птахи і звірі:
— Пинтю зловили!
Тільки й розмов усюди, що про нього.
— Кумцю золотенька, кажуть, що для Пинті спеціальну залізну клітку роблять, аби везти на шибеницю.
— Та яку шибеницю, кумонько солодка! Я чула, що його на гаку за ребро будуть вішати!
— Ой-мой! То буде мучитися, неборачок!
— Ой так-так…
— А хто, кумцю, ті цісарські дукати за Пинтю дістане?
— Казали вчора на торговиці, що наш Бебекало нібички побився за сі гроші з якимось капітаном. То тепер лежить вдома сильно хворий. Сей вояк чи то щелепу йому вивихнув, чи то зуби вибив…
— Ади, кумонько солодка, який світ пішов! Геть чисто здуріли!
— Святу правду кажете, сусідонько люба!
Такі розмови було чутно на всіх розпуттях, де лише люди збиралися.
Мотя Лейбус ночами не спав, боячись, що Пинтя його зрадить. Навіть сам до Шикароша вибрався, несучи лікувальну мазь покійної бабці для бідної задниці пана економа. Після мурахолікування той дотепер не міг сидіти. А в старенької Рухлі Лейбус, видно, була така сама біда.
— Високошановний пане управителю! — низько схилив голову Мотя, замітаючи чор- ною бородою підлогу. — Сі чудодійні ліки зцілять усі ваші болячки, — простягнув він темну баночку економові. — Принаймні моїй бабці-небіжчиці допомогло.
Шикарош лежав на животі, бо інакше не міг, і від злості аж очі вирячував. Здавалося, зараз ними вистрілить.
— Чого приперся?! — заверещав він. — Се все через тебе, жидику! Ти з ними у змові!
У Моті аж коліна затрусилися.
— О Аврааме! — вигукнув умить зопрілий Лейбус, простягаючи руки до неба. — Не дай коїтися такій несправедливості! Всі Три Пеньки знають, що сі злодії мене пограбували відразу після вас!
— Що — відразу після мене? — не зрозумів Шикарош, крутячи своїм оком, мов риба.
— Після того, як пограбували ви… Себто після того, як пограбували вас.
— А ти про се звідки знаєш? — згадав Шикарош свою чорну валізку.
— Як звідки? — знову за мить змокрів Лейбус. — Вони прийшли і сказали: “Ми щойно пограбували Шикароша, а тепер будемо грабувати тебе, підлий жидику!” І витягли такого ножища, як коса!
— Так і сказали?
— Клянуся здоров’ям своєї небіжки-бабці!
— Гаразд, іди! Бо в мене від твоїх розмов болить уже не тільки дула, а й голова.
Мотя, низько схилившись, задом попрямував до дверей, але не втрапив і боляче вдарився об одвірок.
— Ой! — згадав він, навіщо прийшов. — А Пинтю коли буде страчено?
— Чекають спеціальну комісію зі столиці, яка буде провадити суд та слідство. А тобі що до того?
— А не краще би його відразу повісити? — у Лейбуса затрусилися губи. — А то чого доброго ще втече!
— Ади, який захисник закону! — вишкірив свої зуби Шикарош. — Не переживай, не вкрадуть твого Пинтю! Як підсмажать його на вогні, усе розповість! Усіх до одного спільників перевішаємо!
Мотя не зміг вимовити навіть слова, вийшов надвір, де від горя мало не розревівся.
— Вай-вай, дурна моя голова! — йшов він додому, б’ючи себе по чолі кулаком і мацаючи долонями шию, начебто уже примірявся до зашморгу.
А тим часом товариство біля ведмежої нори зібралося на раду.
— Що будемо робити, хлопці-молодці? — запитав, сідаючи до ватри, Шпінька, який тепер був за старшого.