— А мені не треба бути сильним, — ласкаво усміхнувся до нього небесними очима вівчар. — Мені й так файно!
“Дивний сей Янко”, - думав Пинтя, наминаючи чарівну юшку, аж за вухами лящало. Ба, чи чарівну? А може, зілля треба було варити за особливим рецептом?
— Я бачу, хлопику, ти би й коня з’їв! — за- усміхався Янко, витягнув пшцалку та й заграв собі від душі тужливої верховинської пісні.
Хоч який голодний був Пинтя, але цілий казанок юшки таки не міг проковтнути. їв, доки черево витримувало. А вже як відчув, що зараз лусне, поклав ложку вбік. Половина юшки й так залишалася.
— Не журися! — перехопив засмучений погляд парубійка вівчар. — Песик доїсть! За нього теж треба дбати!
Не встиг Пинтя заперечити, як вівчар; свиснув чорного кудлатого Люципера, і той завзято почав хлебтати чарівну страву.
“Ой, бачили би оте босоркані! — почухав потилицю Пинтя. — Вони би мені сто чортів показали! А зрештою, що їх показувати, коли тут навіть пес має сатанинську прозивку!”
Будь-яка війна закінчується миром. Набивши черево по саму зав’язку, парубійко став думати, як йому з’явитися на очі нанашки. “Е-е, попрошу вибачення, — міркував він. — У Зубані добре серце. Та й я їй — як- не-як родина”.
Пинтя попрощався з Янком, погладив Люципера (хтозна, як ті бісівські чари можуть на пса вплинути?) та й, весело насвистуючи, почимчикував у долину.
Вдома нанашка вже його виглядала. Глуханя і Сліпаня подалися на своє село, і Зубаня була чорніша за хмару і зліша за турка.
— Нанашко… — мовив винувато Пинтя, бочком входячи до хижі, а двері, про всяк випадок, залишаючи відчиненими.
— А-а, прийшов халамидник! — кинулася вона до нього.
— Та то я з переляку зробив! — почав Пинтя виправдовуватися. — Ударився сильно головою об сходинки — от мені і замакітрилося.
— Так тобі й треба, задрипанцеві! Будеш знати, як шанованих людей підслуховувати! Де квітки? — підступила вона до самого обличчя Пинті, тримаючи в руці поважного дрючка.
— Тут! — проказав Григір, витягуючи із пазухи три ромашки, які завбачливо нарвав у сусідському городі.
— Ну, гляди мені! — задоволено мовила Зубаня, хапаючи квіти своєю кістлявою рукою. — Се тобі було останнє попередження. Більше тебе, гаспида, терпіти не буду!
Баба замкнулася в коморі, передбачливо зачинивши знизу і горище. Але Пинтя вже був нагорі — він проскріб щілину між дошками і спостерігав.
Зубаня відклала дві квіточки набік, вголос проказавши: “Сестрицям!” — і заходилася варити відвар із останньої ромашки. Коли все було готове, вона сіла на скриню і стала його пити, тримаючи горня двома руками, як на якійсь церемонії. Допивши, закурила люльку і півгодини подрімала. А далі встала, обійняла скриню двома руками та й заходилася и підіймати.
— Здуріла стара чи що? — вирячив очі Пинтя. — Та сю скриню й два хлопи не піднесуть. А може, і сусідські ромашки чарівні? Видно, на голову діють…
Тут щось голосно хряснуло. Мабуть, у попереку в Зубані, яка себе уявила справдешнім Котигорошком.
— А бодай би тебе підняло і гепнуло, балаболе! — мало не завила вона від болю і люті. — То ти мене, стару жону, обманув як останнього дурника! Де ти є, негіднику?!
Пинтю мов вітром здуло з горища.
— Нанашко, може, ви відвар недосолили? — жалібно протягнув він з вікна.
— Ой, я тебе зараз посолю-засолю! Аби я твоєї ноги більше в своїй хижі не бачила! — гаркнула Зубаня, аж сусідські кури переполошилися.
— Нанашко, не женіть мене! Я вже буду чесний! — просив Пинтя ангельським голосочком.
— Все! Мого терпіння на тебе нема! — трималася за скривлений поперек Зубаня. — Я тебе годувала, доки ти був дітваком. Перед покійними кумами моя совість чиста. А тепер ти вже он який батяр! Тобою скоро орати можна буде! Йди геть і не мороч мені голови!
— Не проганяйте мене! Я ще буду великим чоловіком! Про мене сам цісар знатиме!
— Великим розбишакою ти будеш, а не чоловіком! — гукала з серця Зубаня.
Хто його тоді міг знати, як точно нанашка вгадала долю свого хрещеника! Недаремно ж вона була ворожкою!
Пинті нічого не залишалося, як покласти у тайстру[15] пару окрайців та кілька цибулин, вкрадених із комори, поки Зубаня перев’язувала поперек. Також він прихопив улюблену пищалку[16], одягнув на голову старий, протертий капелюх (видно, кури в ньому не одне яйце знесли) та й рушив світ за очі. Але куди йти?
“Піду до Причмеленого. Буду йому допомагати, а він мене за се підгодовуватиме”, - вирішив Пинтя, згадуючи юшку, від якої ще й тепер у череві бурчало.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Одну-м річку перескочив, другу-м пересвиснув,
Та я буду паном в горах, хоч би-м і повиснув.
Так і зажили вони удвох з вівчарем. Спали у колибі[17], що Янко змайстрував посеред лісу, та й пасли панську отару. Час від часу хтось із них спускався в село, аби дізнатися новини та запастися харчами. До нанашки Пинтя не хотів заходити, хоч люди казали, що вона вже пересердилася і чекала на свого хрещеника. Як-не-як, уже звикла до його батярських витівок. Та парубійко не поспішав повертатися. У горах зовсім не те життя, що в долині.
Тут можна цілісінький день лежати горічерева на травичці, вправлятися на шпцалці, збирати ягоди чи грибочки, варити юшку чи бавитися з Люципером. А головне — ніхто нічого тобі не каже.
Янко був повного протилежністю Зубані. Здається, він ніколи й голосу не підвищував. Говорив ледь чутно. Все сприймав як належне. Ані комахи не образить — не те що людини. Усе називав тільки пестливими словечками. Кровопивці-комарі для нього були “комариками”, кусючі, обридливі мухи — “мушками”, грізний ведмедисько, який рикав по хащі, - “ведмедиком”, несамовита гірська буря — “дощиком”. Сказано ж — Причмелений. По селі плели, що в дитинстві Янко впав з драбини на голову. Відтоді й став добряком.
Пинтя уважно слухав свого старшого побратима і старався його наслідувати. Адже він теж недавно з драбини гепнувся. Може, всі після такого падіння стають диваками?
“Наша доля й так уже прописана на небесах, то нащо їй противитися?” — запитував не раз Янко, здіймаючи догори сині, як волошки, очі.
За ним зводив погляд на небо Пинтя, вдивляючись у хмари так, що аж в очах рябіло. “Цікаво, і що там написано? І де? Принаймні я нічого не бачу. Треба в Янка навчитися грамоти”, - вирішив він.
З якогось дива Причмелений умів читати. Чи се його дяк навчив, з яким по сусідству жив, чи хто інший, але він потрохи вчив сеї науки і Пинтю.
— Ану, хлопику, а се яка буквиця? — казав він Пинті, виводячи патиком закарлючки по глині після дощу.
Як не дивно, Григір виявився здібним учнем. Всмоктував у себе знання, як пісок воду. Така “зелена школа” тривала би ще довго — принаймні до зими, — якби чергове нещастя не впало на бідолашну Пинтьову голову.
Якось після ситного обіду, коли особливо приємно лежати горічерева і відчувати, як зав’язується сало, на овиді з’явився вершник.
Він скакав просто до них, тож Пинтя відірвав допитливий погляд від неба та перевів його на незнайомця.
— Хто се, Янку? — запитав він вівчаря.
— Се, видно, Шикарош, панський економ, — напружено вдивлявся той.
— І що йому треба?
— Не має чоловік роботи, тож мусить кров пити, — Янко вже підіймався та обтріпувався.
— Дай Боже здоров’я, паночку! — низько схилився він, здіймаючи капелюха перед чорним вусанем на вгодованому коні. Той щось невдоволено буркнув і скочив із сідла на землю.
— А се що за один? — тицьнув він пальцем на Пинтю.
— Се, паночку, сирота з нашого села. Допомагає мені вівчарити.
— Я йому платити не буду! — сердито блиснув управитель чорними, як вугіль, очицями. — Так і знай, Причмелений!
— Я вас добре знаю, паночку, — криво посміхнувся Янко.
Поки Причмелений з Пинтею зігнали овець докупи, Шикарош зробив кілька спраглих ковтків зі своєї фляшки.