— Ба, що це? — не вірив Пинтя власним очам.
Біля невеличкого болітця мирно обгризала молоді пагінці сіра коза.
— Ну, Люці, от ми і маємо вечерю! — роззирнувся він про всяк випадок довкола. Видно, коза якось відбилася від череди та й тут зажила. Але як її ще дикі звірі не зжерли? Та й хто міг пасти худобу в такій глушині?
— Гаразд, не забиваймо собі мізки дурницями! — вирішив легінчук, стягаючи з білих штанів мотузок, яким вони були підперезані. — Треба її спочатку зловити. А далі можна подоїти і засмажити.
І одне, й друге він навчився робити у Янка. Люципер зрозумів наміри господаря, тож забігав у видолинку збоку, аби відрізати безтурботній тварині шлях до відступу. Як не дивно, коза виявилася зовсім не дикою і Пинті нітрохи не боялася. Це навіть зачепило самолюбство новоспеченого мисливця, який з ножем в одній руці та мотузкою в другій, наче індіанець, скрадався до рогатої скотини, яка собі спокійно і мирно жувала.
Та не встиг хлопчина зробити кілька останніх кроків, як почув сердитий голос:
— Ось так і стій, дармоїде! Далі — ані руш! Навіть сопіти перестань у бік Мані! Бо зараз як пальну в черево, то чужої худібки тобі не захочеться навіть на тамтому світі.
Пинтя поволі озирнувся.
Позаду нього стояла дивна істота — пелехата, бородата, у козячій шапці — хоча було ще літо, — в таких же козячих штанях і постолах. За поясом у неї був застромлений довгий ніж, а головне — в руках вона тримала рушницю, яка цілилася просто в груди хлопчині.
— Паночку, ви мене неправильно зрозуміли… — забелькотів Пинтя, страшенно перелякавшись від несподіванки.
— Я тобі не пан, а ти мені не наймит! — розгнівався не на жарт старий.
— Вуйку[22], я хотів лише погладити сю милу тваринку.
— Ага, тому й витягнув свого ножища, — сплюнув бородань. — Певно, драбе[23], хотів погладити їй шкуру аж до самого м’яса. Чи не так?
— Та ні, що ви! — запротестував Пинтя, краєм ока шукаючи Люципера. Той, як на біду, влігся неподалік і, висолопивши язика, спокійно спостерігав за розмовою, буцімто нічого страшного не відбувається.
“Та-а-ак, поспішив я назвати свого пса істотою розумною!” — вилаявся подумки Пинтя.
— Ну то так, хлопче: перше помалу кладеш ножа на землю. І без викрутасів, — бородате чудо для заохочення навіть махнуло цівкою рушниці.
Розуміючи, що іншого виходу нема, Пинтя опустив ножа у траву.
— Тепер мотузкою гарно в’яжеш собі ручки, — вів далі полонинський дивак.
— Та не можу я сам собі руки зав’язати! — ? запротестував юнак.
— А ти в’яжи як можеш! — не здавався дідусь.
Коли Пинтя щось наплів собі довкола зап’ясть, стариган спритно підскочив до нього і міцно зв’язав йому руки ще й своїм мотузком.
— От тепер добре, — задоволено показав він чорні зуби і, підібравши ножа, повів Пинтю, як корову, поперед себе. Той тільки важко зітхнув.
— А песик не кусає? — не вгавав полонинець. — Добрий собацюра. Мені якраз такого треба. Песику, песику! — покликав він Люципера.
Той встав, позіхнув, вильнув кілька разів хвостом та й побіг за ними.
“От дурна скотина!” — гнівався мовчки Пинтя.
Вони йшли з видолинки доволі втоптаною стежкою. Видно, тут часто ходили.
“А ще плетуть, що на Чорній полонині люди не з’являються”, - сердився за свою необережність легінь. Тепер невідомо, до чиїх рук він потрапив і що з ним зробить це дивне плем’я козлоїдів.
— Я би тебе, синку, зразу застрелив, — обнадіював його дорогою дідок. — Та пороху шкода. Закінчується він у мене.
— Господи, помилуй! — пробував згадати Пинтя молитву, та щось не згадувалося.
— Та й, чесно кажучи, занудьгував я за людським товариством, — не зважав на примовляння Пинті стариган. — 3 Манею так не побалакаєш. Вона тільки “ме-е!” та “ме-е!” Жарти жартами, а я вже роки три людської морди не бачив.
Пинтя став уважно дослухатися.
— Се як Василь Зуб помер від старої рани, то лишився я тут, у сих проклятих горах, сам-один як перст, — зітхнув старий.
— Вуйку, я вам ніякого зла не заподію, — Пинтя вирішив випробувати долю: або пан, або пропав. — Я сам утікаю від пана Бебекала.
Вони заходили вже у лісок, і — тут, між густими деревами, була, очевидно, остання нагода для втечі. Це в тому разі, якщо дідок погано стріляє. Тому треба було чим більше заговорювати йому зуби, аби він втратив пильність.
— Я побив панського економа Шикароша, бо він хотів відрубати палець вівчареві Янкові Причмеленому, до якого я втік від своєї няня тики Зубані, бо мої батьки вмерли від холери, і я в неї годувався. А вона мене страх як била. Особливо, коли я вкрав у неї чарівне зілля, — затріскотів без угаву Пинтя. — Ой! Не слухайте мене, вуйку! — спохопився він. — Про чарівне зілля я придумав. А все решта — чиста правда!
— До речі, синку, я в нашій ватазі був найкращим стрільцем. Цілив в око оленя з п’ятдесяти кроків, — ніби між іншим докинув дідусь.
Легінь відразу ж покинув думати про втечу. Ніхто не хоче помирати молодим.
— Якщо ви, вуйку, були у ватазі, то виходить, що ви… — запинаючись, Пинтя починав дещо розуміти.
— Так, синку, ти потрапив у надійні руки, — захихотів дідусь.
Їхня недовга подорож завершувалася. Вони підійшли до скелі, яка вибивалася просто з гори. Тут був добре замаскований зеленню вхід до печери.
Дідусь відтягнув козячі шкури, і вони залізли всередину.
Люципер заскочив за ними.
Через отвір пробивалося трохи світла, і Пинтя зацікавлено роззирався довкола. Ая! Справжня розбійнича нора! То би йому сільські хлопці позаздрили!
— То ти кажеш, синку, що відлупцював самого Шикароша! — очі дідуся свердлили хлопця недовірливим поглядом. Старий, виявляється, мав чудову пам’ять.
— А з якої би я речі забрів аж у таку глушину? — зітхнув Пинтя.
— О, Шикарош — добра штучка! Шкода, що при останній нашій зустрічі ми не повісили його догори ногами! Втік, гнида! Щастить же негідникам, — згадав давно минулу
історію дідуган. — Що ж, доки він по землі ходить, тобі додому вертатися нічого. Я сього кровопивцю добре знаю.
— Тому я й думав заховатися поки що на полонині, - вирішив Пинтя придобрити серце старого, поки той занурився у спомини. — Казали, що сюди ані звір дикий не забігає…
— Забули вже люди про опришківське ремесло. Стогнуть та шиї гнуть у ярмі, як худоба безсловесна.
— То ви, вуйку, справді розбійник? — наважився запитати хлопчина.
— А ти часом не панський вивідувач? Щось ти до всього дуже цікавий! Дивись, а то засмажу тебе, як барана, на рожні!
— Та що ви, вуйку! Я би сам радий був з вами тут пожити.
Старий надовго задумався, пожував губами, а далі махнув рукою:
— Бог з тобою! Все одно раз умирати! Надуриш старого діда — будеш великий гріх мати! Живи! Дуже я занудьгував за людьми. Скоро і сам, як коза, мекати стану!
— Ой, вуєчку! — мало не кинувся йому на шию Пинтя, але зв’язані руки заважали.
Розбійник розрізав мотузку ножем, і вони обійнялися. Люципер радісно заскавчав, наче наперед знав, чим усе закінчиться.
— Синку, ти втрапив до гірської барлоги колись грізної ватаги Андрія Мухи. Чув про такого? — підморгнув дідусь.
— Та щось ніби чув… — запнувся Пинтя.
— Отож, славний на всі гори опришок Андрій Муха стоїть перед тобою власною персоною, — старушок зняв кумедну козячу шапку, поклонився і розшаркався. У своєму дикунському вбранні, з розкуйовдженою бородою та роками не чесаним волоссям, з якого стирчали хіба очі та ніс, він виглядав так смішно, що Пинтя розсміявся.
— Ти чого? — насупився дідок.
— Я просто страшенно радий побачити таку славнозвісну людину, — усміхнувся Пинтя на всі тридцять два.
— Що ж, синку, тепер у тебе почнеться нове життя. Повір на слово Андрієві Мусі!
Пинтя ні на йоту не сумнівався, що саме так воно і буде.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Закувала зозулиця, голосок полетів,