Присягали легіники та й на пістолеті.
Вуйко Муха виявився доброзичливим і говірким. Видно було, що за три роки він украй втомився без товариства.
Пинтю прийняв як власне дитя, тож інакше, як “синок”, його не кликав. Дуже тішився і Люципером, бо, крім кози Мані, більше ніякої живності не мав. Тож годував пса власноруч, всюди його брав із собою, розмовляючи з ним як з побратимом. Час від часу ходив на полювання, а що порох беріг, то змайстрував собі лука.
— І звуку грімкого не дає, та й стріл наробиш скільки хочеш! — примовляв він новим побратимам, підбираючи щойно підстреленого глухаря. — Будемо нині мати панську вечерю!
За стільки років, проведених у лісі, він уже й сам перетворився на лісовика. Ступав нечутно, рухався швидко, нюшив не гірше від пса. Влітку набивав комору припасами, а взимку їх потрохи споживав.
— Хліб! Справжній хліб! — тішився він у перший вечір вівсяним окрайцем, що залишився у хлопцевих бесагах. — Боже, я вже роками його не куштував!
Дідусь жував затверділі крихти паляниці з заплющеними від задоволення очима.
Вечорами вони довго сиділи біля ватри[24], слухаючи байки старого Мухи. Навіть Люципер нашорошував вуха на розповіді про відважні пригоди і сміливі розбої, помсту і кару, великі скарби, любов і зраду.
— Синку, тебе мені сам Бог послав! Бо я, правду кажучи, порядно вже тут натомив- ся, — якось почав розмову опришок.
— А чого ж ви, дідику, не підете до людей?
— А кому, синку, я славну розбійницьку справу передам? — розвів руками Муха. — Хіба задармо повмирало стільки моїх побратимів? А які то були хлопці! Як вогонь! Баюрак коли йшов на шибеницю, то на пшцалці вигравав. Хе-хе! Такі опришки, що й чорт їм не брат!
— Вуйку, а чому кажуть, що на Чорній полонині нечиста сила водиться? — згадав Пинтя розповіді односельців.
— А де її немає? — пошкрябав бороду дідок. — Хе-хе, є тут один чортик. Але ми вже давно з ним у спілці.
— Як се розуміти? — перехрестився легінь.
— Ти чув, синку, про Чортів зуб?
— Так се ж десь тут — на Чорній полонині! — запально вигукнув Пинтя.
— Правильно. Ось там наші скарби й заховані.
— А ви не боїтеся, що їх хтось викопає?
— А для того і чортик є, аби їх ніхто, окрім нас, не брав.
— А що ж ви йому за се даєте? — насторожився Пинтя.
— Душі, — підкинув Муха до вогню гілляку. — Умре розбійник не покаявшись і не причастившись, тож відразу йде у пекло до рогатих. А сьому чортику, видно, се зараховується.
— І не страшно вам буде, вуєчку, вічно горіти в пеклі? — здивувався хлопчина.
— На то мені Бог прислав тебе! — загадково усміхнувся старий опришок. — Але про се розповім тобі згодом, коли час прийде.
Від вогню в печері було тепло. Закутавшись у шкури, вони лежали один при одному. Навіть Маня тут ночувала.
— А дикого звіра, дідику, не боїтеся? — запитав, уже поринаючи у дрімоту, Пинтя.
— А для чого нам пістолі та рушниці? — заусміхався розбійник. Він і справді з ними ніколи не розлучався. Навіть під час сну.
— А чи знаєш, синку, що ми у ведмежому барлозі спимо? — припіднявся на лікті лісовик.
— Що? Га? — від хлопчини відразу сон утік. — То що — сюди ведмеді можуть прийти?
— Хе-хе, господаря цеї печери ми давно застрелили. Се ти на його шкурі лежиш. А від інших ведмедів — поки Бог милував.
На ніч вхід до печери, окрім шкур, закривали ще й дверцятами з міцних кілків, обплетених гнучким галуззям. Це принаймні захищало від лисиць та вовків.
— А взимку, дідику, тут не замерзаєте?
— Хе-хе! Знаєш, синку, скільки по горах розбійничих нір наготовано? Тому й вислідити нас панські гайдуки не можуть. Бо нині ми тут, а завтра — на горі Стіг, а третього дня — вже на Кобилі… Лютої зими на Чорній полонині від морозів ноги простягнути можна. Тому зимуємо ми з Манею в хижці, посеред лісу викопаній. А на теплу пору вибираємося сюди — на широкий простір та цілюще повітря. Але все одно кістки вже ломить від такого життя! — Муха позіхнув. — О-хо-хо, забалакалися ми, синку, треба спати!
Та Пинтя не відповів, бо давно вже сопів носом, обійнявши свою найкращу грілку — кудлатого Люципера.
Кожного дня старий опришок розповідав хлопчині про розбійниче ремесло. Учив його стріляти з лука, пістоля та рушниці, кидати ножа, рубатися барткою, вести господарство. Оповідав різні хитрощі й таємніші лісового життя. Навчав орієнтуватися по сонцю та зірках.
Уже не раз Пинтя й сам з Люципером ходив на полювання. А що хащі тут були первісно дикі, то й звірини водилося до блуду. А по ягоди та гриби не треба було навіть до лісу ходити — вони тут рясно росли біля кожного куща. А ще козяче молоко та сир, старі розбійничі запаси, одне слово, влітку їсти було що.
— Синку, — якось каже до Пинті Муха, набравши серйозного вигляду. — Я вже старий як гриб. Пора і на заслужений відпочинок. Находився вже по сих горах по саму зав’язку. Хочеться перед смертю на теплій печі кості погріти. На дев’ятому селі в мене е приятелька давня. Чоловік у неї помер, то живе самотою. Хочу сієї зими до неї перебратися.
Але за розбійничою звичкою не можна покидати ватаги, доки наступники не знайдуться. Про ремесло треба дбати. Ая! Негоже залишати напризволяще те, що так важко надбали побратими.
— То ви, вуйку, хочете мене зробити… — запнувся від несподіванки Пинтя і зашарівся, як дівчина на виданні.
— Так, синку, але не кожному дано бути розбійником. Се велика честь. І аби її здобути, треба пройти тяжке випробування.
— І яке? — стривожився легінь, бо, правду кажучи, таке розбійниче життя йому подобалося. Се не те, що в нанашки Зубані сіно грабати.
— А зараз побачиш, — старий Муха вів його кудись вглибину лісу. Пинтя з Люципером зацікавлено роззиралися довкола.
— Ну ось, прийшли, — майже пошепки промовив дідок біля старого граба. — Бачиш нагорі вороняче гніздо?
— Так, — кивнув здивовано хлопчина, задираючи високо голову.
— Ось тобі і випробування: маєш так витягнути яйце з гнізда, аби й ворона не помітила.
— Та хіба се можливо, дідику? — розвів руками Пинтя.
— Я таке випробування у славного ватажка Данила Черепа пройшов. І тобі доведеться.
Муха відійшов неподалік, сів на зламану ялицю і витягнув люльку. Тютюн у нього давно скінчився, але він призвичаївся курити різне листя. Люципер підбіг до нього і теж всівся біля його ніг, очікуючи на цікаву комедію.
— Ну що ж, — почухав Пинтя потилицю. Витягнув з-за пояса два пістолі та ножа, акуратно склав їх під деревом, поплював на долоні та й обережно поліз грабом угору. Доліз він до вершка без пригод, але тільки-но хотів рукою сягнути у гніздо, як ворона здійняла страшезний ґвалт. Ще й на нього так накинулася, що він заледве з дерева не гепнувся.
Пинтя винувато знизав плечима, дивлячись на старого опришка. Той невдоволено проказав: “Через кілька днів повторимо. Але пам’ятай, хлопче: маєш лише три спроби. Такий, на жаль, розбійницький звичай”. Муха був такий розчарований, що навіть не назвав хлопця своїм постійним лагідним “синку”.
Друга спроба виявилася кращою за першу. Але щойно Пинтя вхопив яйце, як ворона знову розкаркалася на весь ліс.
— Розбійник працює не лише руками, але й головою, — наставляв сердитий Муха хлопця дорогою додому. — Якщо не вдається один спосіб, треба думати про інший. А що би ти зробив, якби ватажок наказав тобі — як славної пам’яті побратимові Івану Бібі — викрасти жону пана Злотницького? І той утнув таку штуку! А ти дурну ворону не годен перехитрити! Тобі, хлопче, хіба коровам хвости крутити, а не пістолі за поясом носити!
Усі наступні дні Пинтя думав про кляте гніздо та воронячі яйця. Навіть спати погано став — крутився цілу ніч з боку на бік. Муха теж гнівався на хлопця, бо гадав, що той навмисне провалює розбійницький іспит, аби не відпустити старого додому.
Тому перед третьою спробою суворо виголосив:
— Якщо не пройдеш розбійниче випробування, то не маєш права і жити у ватазі. А се значить, що змушений будеш піти від мене геть.