— А се для чого? — запитав Пинтя, показуючи на гак, вбитий у стіну.
— Тут ми солонину вішали, — зітхнув дідок. — Та, на жаль, за три роки все з’їлося. — Він пошкрябав черево. — Доведеться тобі, синку, самому себе годувати.
Виходячи з печери, Муха крикнув у темряву:
— Бувай, дідьку! Дасть Бог, побачимося ще на сьому світі!
Але у відповідь ніхто не озвався. Видно, нечистий сердився.
— А що там далі? — запитав Пинтя, махнувши рукою вглибину.
— Там уже його царство. Ми туди не ходили. Як кажуть, береженого Бог береже!
Коли вони вийшли з печери, їм аж зарябіло в очах від світла. Прийшовши до тямки, вони полізли по мотузках нагору. Люципер від радості аж звивався біля них — стривожився, певно, довго їх не бачивши.
— Тримай, синку, — Муха повісив на шию Пинті хрестика-ключа. — Гляди, не загуби! А то без скарбів залишишся!
Друзі повільно йшли лісом до свого полонинського сховку.
— Бачиш сю ялицю-яснолицю? — Муха показав Пинті на старезне дерево. — Вона незвичайна.
— А що в ній, вуйку, особливого? — дивувався Пинтя.
— Якщо закинути на неї якусь річ товариша, то дерево відразу скаже, в біді він чи ні.
— А як се воно може говорити? — не йняв віри парубійко.
— Воно мовчить. Речі самі за себе кажуть. От дивись! — при сих словах Муха закинув на гілляку свою торбинку для тютюну. Кисет сиротливо захитався на висоті, зачепившись пояском за голочки.
— Бачиш: він виглядає як завжди. Значить, зі мною все гаразд! — засміявся дідусь.
Пинтя й собі розреготався із дідового жарту.
— Дарма смієшся, синку, — похитав головою Муха. — Коли ватага йде на справу, то кожен щось своє залишає на сій ялиці-ясно- лицій. Аби, як хтось пропаде, знати його долю.
Пинтя поплював на долоні й намірився лізти на ялину, аби зняти дідів кисет.
— Нехай висить! — зупинив його опришок. — Знатимеш по ньому, як старому Мусі ведеться.
— А де ж ви тепер куриво будете носити? — запитав хлопчина.
— А се мені для чого? — поплескав той по калитці[29] з грошима. — Я собі нового куплю!
Уже майже доходячи до їхньої гірської домівки, Муха знову зупинився.
— Що се, синку, за дерево? — поклав він руку на скривлений стовбур.
— Грушка, — Пинтя здивувався, що він раніше її не помічав. — А як се, вуйку, вона може рости так високо в горах?
— Бо се грушка-мудрушка. Вона теж чарівна, — пошкрябав бороду дідуган.
— А що вона робить?
— Коли хтось підходить до нашого сховку, вона розцвітає, - погладив кору дерева розбійник.
— Ая?! — дивувався Пинтя. — Хіба таке можливо? І взимку?
— Взимку — не знаю. Бо я тут, слава Богу, не зимував.
— То ви по ній бачили, що я йду на Чорну полонину?
— А ти як гадав, синку? — підморгнув Муха.
Нарешті вони вийшли на галявину біля своєї домівки. Маня, яку про всяк випадок заперли подалі від гріха до печери, аж голову вистромила поміж кілків і жалібно замекала.
— Золота моя! — кинувся випускати її старушок. — Як ти будеш без мене?
Пообідавши поливкою з дикого голуба, який потрапив у сильце — одне з тих, що їх опришок завжди розставляв у декількох місцях, — вони на прощання сіли. Пинтя вдруге за життя затягнувся люлькою. Та дубове листя йому значно менше сподобалося за нанашчину травичку. Коли хлопчина відкашлявся, Муха поцілував Маню в носик і важко зітхнув.
— Ну що ж, прощавай, розбійниче життя! — сумно проказав він скрипучим голосом. — Прощавайте і ви, славні побратими Чорної полонини! Відкланюється від вас старий Андрій Муха, який іде помирати межи людьми.
Він зняв крисаню[30] і мовчки пожував губи. Вітер розкуйовдив і без того пелехате, геть сиве довге волосся. Старий опришок змахнув набіглу сльозу, і вони рушили в долину. Половину грошей Андрій Муха залишив Пинті.
— Буде тобі на перший час. А до Чортового Зуба без потреби не лізь, — помахав він пальцем.
Насамкінець старий опришок мав показати хлопчині місце зимівлі, а вже звідти їхні дороги розходилися. Чи назавжди — цього, мабуть, не відав ніхто. Окрім, якщо вірити розбійничим байкам, ялиці-яснолиці.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Полишили вівчарики в полонині стрижки,
Взяли собі пістолики та пішли в опришки.
— Ну що, синку, пішов я на печі кості гріти! Як кажуть: “У п’ятдесять — уже си сядь!” — заусміхався дід, привівши юнака до зимівника. — Добре ґаздуй і не ганьби опришківського імені!
— А вам, вуйку, — нехай щастить у любовних виправах! — підморгнув Пинтя.
— Колька би тебе вхопила! — зареготав Муха.
Вони ще раз міцно обнялися, і дідок, підтягнувши штани, чкурнув, аж за ним закурилося.
Видно, справді занудьгував за жіночими чарами.
Пинтя розглядав хижку, яка стояла серед густого, майже непрохідного лісу. Була вона по стріху вкопана в землю. Тож помітити її можна було хіба з кількох кроків. Збоку тулився навіть невеличкий хлівець, де, очевидно, тримали худобу, бо ще й тепер там пахло сіном. Недалеко дзюркотів лісовий струмочок, з якого опришки брали воду.
“При біді по ньому можна і до села дійти, — згадав Пинтя слова старого. — Але йти треба лише по воді. Інакше знайдуть тебе по слідах на снігу”.
— Еге-гей! — закричав хлопчина на повні груди. З іншої гори йому відповіла луна. Люципер зацікавлено підняв голову.
— Ну що ж, песику, — потріпав він його, — залишилися ми з тобою та Манею втрьох на всі великі гори!
Парубійко витяг пищалку та й заграв сумної ноти. А далі тихенько затягнув: “Ой, опришок молоденький дуже сильний хлопець, в одній руці пістоль держить, а в другій — топорець”.
Для Пинті починалося нове життя, в якому він уже сам мусив давати собі раду.
І хлопець задумано побрів до ведмежої печери, до якої було зо дві години ходу.
За тиждень-два життя парубійка впорядкувалося. Зранку він перевіряв сильця, що їх залишив старий опришок, заодно, про всяк випадок, глипаючи на ялицю-яснолицю та грушку-мудрушку. Коли нічого не ловилося в сіті, ходив на полювання. За порадою Мухи, набої і порох беріг, а тому стріляв з лука. Перші рази виходило доволі незґрабно. Але з часом Пинтя навчився спритно володіти цією найдавнішою і найтихішою зброєю і майже завжди повертався з ловів з дичиною.
Після обіду годину-дві спочивав. Надвечір косив траву великим ножем і сушив сіно — на зиму для кози. Маня давала багато молока, тож на холоди запасався і сиром.
Пинтя повністю перебрався в козячий одяг старого і тепер виглядав так само дивакувато, як Андрій Муха. Хутро ще й дотепер пахло люлькою дідуся.
Проте парубійкові ніяк не вдавалося перейняти опришкову звичку курити ввечері біля ватри.
У печері він знайшов ще одну люльку — диміти вона димілася, але листя було таке їдуче, що парубійко після двох затяжок ще довго відкашлювався.
Не знати, скільки часу тривало би таке безтурботне життя, якби одного разу Пинтя серед ночі не прокинувся. Біля вогню сиділо двоє чоловіків.
— Ади, встав! — показав на нього люлькою один, з повністю голою головою.
— Тьху! Козопас, а не опришок! Скоро, мабуть, вже і мекати стане! — відповів інший, блиснувши єдиним зубом.
Пинтя від страху заплющив очі і потягнувся рукою до пістоля: “Боже! Як я міг проспати! Теж мені — розбійник! Так вуйка Андрія зганьбити!”
Але двоє незнайомців далі сиділи незворушно.
— То що, пане-брате Даниле, будемо з ним чинити? — запитав однозубий. Голомозий повернувся у бік Пинті. У нього не було лівого вуха, і через усю щоку тягнувся величезний шрам.
— Дамо йому, брате Зубе, три дні!
“Хто ж се такі, що так далеко забралися? Зубе? Десь я таке ім’я вже чув, — гарячково згадував хлопчина. — Василь Зуб! Се ж опришок, який помер у сій печері. Він останній жив з Мухою”. Григір з відкритим ротом став розглядати незнайомців. Ті мовчки пахкали люльками.