— Скільки вам років? — запитала вона.
— Сімнадцять, — збрехав Гольт і ліг біля неї в траву. Тепер він її не бачив, і говорити було легше. — Коли я хворів на скарлатину, ви мені снились…
Вона засміялась, і Гольт зніяковів, втратив упевненість.
— Піду в воду, — сказав він. — Ходімо разом?
— У мене немає купальної шапочки. Зачіска зіпсується… Ніде не можу купити. Я б не знаю що дала за неї.
Гольт враз збагнув.
— Я роздобуду вам шапочку, — пообіцяв він. — А що я за це матиму?
Марія підвелась на ліктях і пильно подивилась на Гольта. Він витримав її погляд.
— Я принесу вам шапочку, — вів далі Гольт, — а ви як винагороду… ви дозволите в нагороду вас поцілувати?..
Вона знову лягла. Гольт продовжував:
— Так чи ні?
— Вам тільки дозволь, — відповіла дівчина, трохи помовчавши. — А потім будете розказувати: за якусь нікчемну шапочку вона дозволяє себе цілувати…
Гольт підвівся.
— Нехай я буду проклятий, коли навіть подумаю таке! А без шапочки… ви, звичайно ж, не дозволите?..
— Іди геть! — крикнула вона, сміючись. — Ану в воду, ти!
Гольт побіг униз схилом, він тікав від цього її «ти», від її мовчазної згоди. Під його ногами на плоту зарипіли дошки, і він з розгону стрибнув головою вниз, у воду. Виринувши, хлопець побачив, що Марія сидить на траві, а коли підняв над водою руку, вона помахала йому у відповідь.
Гольт поплив до протилежного берега. Вибравшись там на греблю, він ще раз обернувся. Дівчина зникла. Тоді він пішов лугом до густих кущів верболозу, де домовився зустрітися з Вольцовом. Тут він ліг на м’яку землю і втупив погляд у безхмарне небо.
Гольта збудив пронизливий свист, що долинув з берега. За якусь мить показався Вольцов. Підійшов і сів поруч з Гольтом. Він приплив на байдарці, прихопивши з собою сигарети й сірники.
— Ну, що нового в нашій бурсі? — запитав Гольт.
— Маас повернув письмові роботи з латинської мови. Мені, звичайно, поставив п’ятірку[8]. Очевидно, залишать на другий рік.
— А тобі, певне, байдуже?
Вольцов знизав плечима.
— Залишать чи не залишать, яке це має значення?.. Адже нам все одно скоро в армію. А потім, після війни, оселюся на Сході, на Україні чи десь в іншому місці. А для того, щоб командувати селянами у солдатських шинелях, латинь не потрібна.
«Він таки має рацію, — подумав Гольт. — В армії ніхто й не цікавитиметься нашими шкільними оцінками».
— А що чути про зенітну артилерію?
— Нічого. А рейхсюгендфюрер закликає мобілізувати молодь на збирання врожаю.
— Це мені не подобається, — незадоволено буркнув Гольт. — Не можуть без нас обійтись. Коли б уже швидше в зенітну артилерію! У мене вже аж руки сверблять до справжнього діла. Я страшенно злий на отих повітряних піратів.
Вольцов ліниво мружився на сонце.
— Війна по-справжньому тільки тепер починається, — сказав він. — Я більше не боюся, що ми з тобою запізнимось. Ти чув, що американці висадились у Сіцілії?
Для Гольта це була несподіванка.
— Ні… Я вже хтозна-коли слухав повідомлення про становище на фронтах.
— У всякому разі, це прогрес, — рішуче заявив Вольцов. — Як ти розіб’єш ворога, коли він ухиляється від бою? Якби я був полководець, я б шукав вирішальних боїв всюди, де є хоч найменша можливість. Знаєш, хто мій ідеал? Я недавно читав про Марія[9]. Ото був молодець! — Вольцов підвівся. — Я вважаю, що в серпні ми вже зможемо піти добровольцями. Хочеш, підемо разом у бронетанкові війська? Танки — найгрізніша зброя.
— Гаразд! Згода, — відповів Гольт. — Танки — це чудово. Я собі навіть уявляю картину бою: з шаленим гуркотом летиш на бойовій машині прямо у вогняне пекло, довкола рвуться гранати, а потім ще дуель — танк проти танка!.. Ти маєш рацію! Тільки на війні можуть бути справжні пригоди. То в давнину були пірати або розбійники, як Карл Моор, що життя не шкодували заради справедливості.
Вони з годину загоряли на сонці.
— Найкраще, звичайно, бути бойовим командиром, — вів далі Вольцов. — Стоїш у форменому кашкеті над картою біля столу і недбало постукуєш по ній червоним олівцем. Ось тут… з цього боку, ворогу буде завдано удару, а тут таким чином… Потім віддаєш накази. Твоє слово вирішує результат бою.
В купальнях було дуже людно. На лузі, у товаристві кількох чоловіків, сиділа Марія Крюгер; Гольт побачив її ще здалеку, і серце його стиснулось від ревнощів. Вони з Вольцовом прив’язали байдарку і вибрались на пліт. Тут до них шанобливо вітались молодші школярі. Біля вишки зібрався гурт юнаків і дівчат — їхніх однокласників. До слуху Гольта долинув дзвінкий, зухвалий голос Цемцького. Рутшер, заїкаючись, зустрів їх вітанням: «А-а-ауе Цезар!» Тут був майже весь клас: Візе, Феттер, Гомулка і навіть Надлер зі своїми підлеглими Шенке, Гам-пелем, Кібаком і як їх там ще… З ними й дівчата: сестра Рутшера Ільза, струнка Доріс Вільке, яку всі називали Індичкою, і білобриса Фрідель Кюхлер, дочка окружного начальника, що керувала загоном «німецьких дівчат».