— Пане вчитель… пане вчитель! Я… Я! — Він підбіг до Грубера, і той наставив вухо. — Його не можна карати! Прошу вас! Він був хворий! У нього була скарлатина мозку. Лікар сказав, що він ще довго буде недоумкуватий… Прошу вас… він не винний!
Грубер стояв у нерішучості.
— Так, так! Він марить! Він не винний! — луною прокотилось по класу.
— Він тимчасово з'їхав з глузду, — благально лепетав Цемцький. — Прошу вас, не карайте його.
Гольта не влаштовував такий хід подій. Він підвівся і обурено вигукнув:
— Неправда! Я цілком нормальний!
Але саме це запевнення переконало Грубера в протилежному; до того ж його більше влаштовував хворий учень, ніж впертий баламут. Він закрутив ковпачок автоматичної ручки.
— Враховуючи ваш стан здоров’я, я на цей раз утримуюсь записувати в журнал зауваження, — сказав він, а потім додав: — Бережіть свій мозок! — Це викликало зливу схвальних вигуків.
Гольтові зовсім не сподобалась витівка Цемцького. «Як мені все це набридло!» Думка, що треба скоріше побачити Вольцова, не давала йому спокою.
Перед ворітьми високої садової огорожі стояло кілька грузовиків. «Може, приїхав у відпустку батько Вольцова?» — промайнула у Гольта здогадка. Він з цікавістю оглядав військову техніку: два всюдиходи з приладнаними на них кулеметами, кілька мотоциклів з колясками і великий лімузин. На машинах серед пакунків і ящиків сиділи солдати з карабінами, в касках і в покритих товстим шаром засохлої грязюки чоботях. Вигляд у них стомлений, змучений, видно було, що вони проїхали довгий і важкий шлях.
У вітальні стояло кілька безладно скиданих чемоданів. В одному з крісел, витягнувши на килимі ноги у брудних чоботях, хропів унтер-офіцер. В кімнаті Вольцова не було нікого. Покликавши його в коридорі, Гольт повернувся в комірчину і сів на ліжко, чекаючи.
Нарешті увійшов Вольцов. Його очі від безсоння попідпухали і зробилися вузенькими.
— Мій батько загинув, — сказав він. — Дядько Ганс сьогодні приїхав, прямо з Росії через Угорщину. У нього відрядження в Берлін… Облиш, — перебив він Гольта, — однаково вже… Солдат є солдат. От тільки мати… Дядько Ганс відвезе її в психіатричну лікарню. А ще дружина офіцера! Ходімо! Я познайомлю тебе з дядьком Гансом.
Він увіпхнув Гольта у велику похмуру кімнату. На канапі біля вікна лежав худий чоловік. Генерал-майор Вольцов був без мундира, в самій сорочці з засуканими рукавами. Поряд на килимі валялись його чоботи. Маленький столик був весь заставлений пляшками з-під коньяку і вина. Тут же поміж пляшок — кілька пачок сигарет і напівпорожня коробка сигар.
Генерал трохи підвівся.
— Ага! — сказав він і знову ліг.
Вольцов підсунув Гольтові стільця, налив йому коньяку і почав розповідати:
— Батько ще брав участь у наступі на Курській дузі. Ти, певне, знаєш з оперативних повідомлень про ті події…
— Я читав, — відповів Гольт, трохи збентежений присутністю генерала. — Зараз росіяни наступають під Орлом. Там розгортається грандіозна битва за участю великої кількості сучасної техніки.
Генерал сів. і взяв у руки чарку з коньяком.
— Гільбертів приятель? Дуже приємно. Тож пом'янемо Філіппа. Будьмо! — Він випив. Говорив генерал тихо, високим в'їдливим голосом. Лягаючи знову на диван, він крикнув: — Кнот!
Вольцов ривком відчинив двері і загорланив:
— Унтер-офіцер Кнот!
Гольтові забило дух. Коньяк обпік йому горло.
По сходах затупотіли важкі кроки, і за мить у дверях з’явилася постать у мундирі фронтовика.
— Слухаю, пане генерал! — Це був той самий унтер-офіцер, що спав у вітальні.
— Потурбуйтесь про спиртне, — наказав генерал, приклавши до лоба долоню. Потім звівся на лікті.— Ніяк не можу пригадати, куди зник Шраєр.
— Вони минулої ночі так набралися, — прошепотів Вольцов другові.
— Пан обер-лейтенант поїхав сьогодні вранці, хоче побачитися з дружиною, — доповів унтер-офіцер.
— І дійсно, — мовив генерал. — Я пригадую… Нехай Венцке якомога скоріше відвезе мене ще в одне місце. Вирушаємо о шістнадцятій. Можете йти!
Унтер-офіцер знову потупотів східцями вниз. Знадвору крізь відчинене вікно почувся гул мотора, потім він затих, віддалившись. Поруч грюкнули двері. По всьому будинку знову прокотилося жалібне виття.
— Вірно, — ще раз сказав генерал. Він, крекчучи, підвівся, одяг голубий мундир військово-повітряних військ і попросив небожа взути йому чоботи.
— Я зараз відвезу Сібіллу. Кажуть, що в таких випадках може допомогти тільки електрошок.