Крізь високу скляну стіну зимового саду падало м’яке сонячне світло. «Дзінь-дзінь-дзінь», — награвав Візе. «Засипані підвали, запасні виходи, проломи в стінах, просякнуті водою ковдри, протигази, свічки і сірники, питна вода і достатній запас харчів у бомбосховищі, грубий одяг, бризки фосфору. Мужність, кмітливість і самодопомога. Не занепадати духом! Міцно стиснути зуби!»
— Арія для голосу, — сказав Візе і проспівав своїм дитячим альтом: — Та-рі-ра-ра…
«…Звичайно, повітряний терор в останні тижні набирає все більшого розмаху. Але доктор Геббельс говорить: «Те, що в свій час витримали англійці і що у багатьох з нас викликало захоплення, тепер повинні витримати ми. Так само як англійці відкрили в повітряній війні нову сторінку, так відкриємо її і ми. Але якщо англійці чекали цього протягом двох років, то нам доведеться чекати значно менше. Нехай ніхто не думає, що фюрер склавши руки спостерігає, як лютує ворожа авіація. Якщо ми не повідомляємо про наші заходи протидії, то це тільки зайвий раз підтверджує…» І дійсно, — промайнула у Гольта думка, — це підтверджує те, що ми невпинно розробляємо ці заходи. Ми живемо у великий і відповідальний час — час, що нагадує собою найкращу пору епохи Фрідріха. Молодій прусській державі Фрідріха також іноді загрожували небезпеки, які в порівнянні з тими, що загрожують нам, були набагато страшніші. І він завжди їх долав. А ми, — міркував собі Гольт, — такі хлопці, як ми з Вольцовом… Смішно навіть подумати! — Петер Візе грав. — І ось, нарешті, день перемоги, — продовжував мріяти Гольт. — Квіти. Радість. Веселий перегук церковних дзвонів…»
«Дзінь-дзінь-дзінь», — виспівував рояль.
Коли Гольт прощався, Візе сказав йому тихо:
— Тепер ви вже скоро підете в армію… А я, напевне, залишуся тут. Мене визнали непридатним до військової служби…
Гольт крізь скляну стіну зимового саду дивився кудись у далечінь. «Бідолаха», — подумав він.
Увечері повернувся Вольцов. Гольт залишився з ним у спорожнілому будинку, Вони сиділи у вітальні перед каміном, у якому розгоралось полум'я.
— Зараз готують до випуску зовсім новий тип зенітної зброї,— сказав Вольцов. — Думаю, що ми встигнемо хоч під кінець війни потрапити на фронт.
5
Урок стенографії у Гессінгера. Потім асистент Маас роздавав свідоцтва. В класі панував канікулярний настрій. Гімназисти, прощаючись з старим навчальним роком, вдавалися до найзухваліших витівок. Найбільше перепало старому, беззахисному добрязі Гессінгеру: з нього знущалися всі.
— Не знаю, — сказав Гольт під час перерви. — Але я вважаю, що це вже занадто. Просто підло.
Гомулка задумливо глянув на товариша.
— Ти маєш рацію, — погодився він.
— А чому ж він все це терпить? — вигукнув Феттер.
— Заткни свою пельку! — гримнув на нього Вольцов.
Але тут трапилося дещо незвичайне. Товстий, білявий Феттер, з якого завжди глузували через його повноту, раптом збунтувався проти Вольцова:
— У тебе, певне, вже сідниця свербить від передчуття, що доведеться посидіти другий рік?
Це була справжня сенсація. Всі з цікавістю дивились на Вольцова. Але той зовсім байдуже сприйняв слова Феттера.
— Чого ще можна чекати від такого йолопа, — посміхнувся він глумливо. — Маас таки справді мав рацію, коли сказав, що ти розумом удався в свою дурну матінку. Від батька в тебе хіба що тільки оцей жир.
Цемцький, стоячи позад Феттера, пошепки підбурював:
— Цього не можна так йому подарувати!
Феттер спалахнув.
— Це… це… така образа, — заїкався він. — Сьогодні ж о шостій годині біля Воронової скелі!
— Ти що? Збираєшся зі мною битись? — здивувався Вольцов.
— Ти образив мій рід, — наполягав Феттер. — Умови диктуватиму я. Я пришлю до тебе Фріца. Він буде моїм секундантом.
Цемцький кивнув головою на знак згоди. Гомулка протиснувся вперед.
— Я буду за суддю.
Всі кинулися умовляти Феттера:
— Облиш. Адже він тебе приб’є!
Феттер ледве стримував сльози.
— Але ж мій рід… Честь моєї сім’ї…
За дверима почувся свист вартового учня.
Тримаючи під пахвою свідоцтва, до класу увійшов Маас. Поверх окулярів він крадькома підозріливо поглядав на учнів. Вольцова все ж перевели. Його врятували відмінні оцінки з фізкультури та історії. А взагалі його свідоцтво мало досить жалюгідний вигляд. Уже на вулиці, мружачись від сонця, він сказав Гольтові: