— Нехай би краще вгамувався, — сказав Гольт.
— У боксі Феттер не мастак. Тож він придумав дещо нове. Вирішив битись на ножах. Каже, що тут у нього більше шансів.
Вольцов зареготав.
— Тут немає нічого нового. Він украв цю ідею у Карла Мая!
— Битись навкулачки він не хоче, — пояснив Цемцький. — Кулаків йому й від батька досить перепадає. Тільки вчора той лупцював його воловою жилою. Отож честь роду Феттер хоче омити тільки твоєю кров’ю.
Гомулка посміхнувся.
— Гільберт приймає виклик, — сказав Гольт. — Отже, о шостій годині біля Воронової скелі. Передай тільки Феттеру, що слова образи вирвались у Гільберта ненароком у хвилину нервового збудження. Думаю, що такого пояснення досить. А поножовщина — це вже занадто.
— Ні, ні! — перебив Вольцов. — А потім він говоритиме, що я його злякався!
— З Феттера всі знущаються, — розсудливо зауважив Гомулка. — Дома його б’ють щодня. Важко навіть уявити собі, що там діється. Він — як зацькований звір. Отож я знаю наперед, що ваших пояснень він не прийме.
— Мені все одно, — байдуже сказав Вольцов. — А тепер ідіть. У мене немає часу.
Вони розпакували з Гольтом останній ящик. По всій вітальні вже валялись різноманітні військові речі. Один чемодан був набитий патронами різних калібрів. І раптом Вольцов натрапив на ящик з сигарами — коробок двадцять п’ять пахучих сигар. Потім Гільберт знайшов ще батькового гаманця. У ньому лежало понад триста марок.
Вольцов, задумливо схиливши набік голову, знову почав бавитися своїм вальтером.
— Я вже обміркував справу з Мейснером. Адже це я йому завдячую тим, що мушу виструнчуватись перед кожним шарфюрером. Йому вже давно слід було б полічити ребра. Отже, я згоден тобі допомогти. Але нам треба поспішати, бо за тиждень його заберуть у армію. Я нещодавно зустрів штамфюрера Вурма, вони з Бартом очолюють нашу команду по збиранню врожаю. Скрутно нам доведеться! Отже, Мейснер іде в армію!
— Виходить, коли ми повернемось, — задумливо мовив Гольт, — його вже й сліду не буде.
— Ти що ж, думаєш усі три тижні працювати на збиранні врожаю?
— А ти що маєш на увазі?
— Чкурнемо!
— Куди? — поцікавився Гольт.
— В тім-то й справа… Але, у всякому разі, я втечу звідти і не з’явлюсь, аж поки не настане час іти в армію.
Гольт замислився.
— Далеко не втечеш, — сказав він нарешті.— Раніше з цим було набагато легше. — І раптом він згадав свою подорож у гори. Перед ним постала в уяві дика безлюдна місцевість, безкраї ліси… печера. — А я знаю, — вигукнув Гольт хрипким від хвилювання голосом, — я знаю, де можна заховатись!
І він розповів Гільбертові про свою нещодавню прогулянку.
— Ходімо нагору, — сказав Вольцов.
Вони піднялися в кімнату Гільберта. Той, попорпавшись у якомусь мотлосі, витяг звідти топографічну карту їхньої місцевості.
— У всякому разі, це не Фострауер. Гору Фострауер я знаю як свої п’ять пальців… Ану покажи, як ти йшов.
Гольт уважно вдивлявся в карту.
— Ось тут… через оці двоє сіл… Потім повернув на північ. Обійшов з північного заходу величезну гору і знову попрямував у північному напрямку…
— Тоді, виходить, ти зайшов набагато далі, ніж тобі здається! Гора Фострауер зовсім не там. Ти, мабуть, обійшов гору
Широку і подався ще далі… Каменоломень у цих місцях багато… Напевно, ти був ось тут… Біля Каленберга… аж за Брухшпіцем… Звідси — кілометрів тридцять…
— Мабуть, так воно й є, бо додому я йшов досить швидко і все ж добрався годин за сім.
Вольцов сидів на ліжку і пихкав сигарою.
— Кілька років тому я був у тій місцевості… Якийсь чортів пустир! Жодного тобі селища, самий лише ліс без кінця і краю. Колись, ще за давніх-давен, там були копальні. Але якби хто-небудь знав про ту печеру, то й я б, звичайно, чув. — Він у задумі почав ходити уперед і назад по кімнаті.— Зараз у нас липень. Серпень, вересень… Доведеться брати з собою багато всякої всячини.
Гольт стояв, спершись на лутку вікна, й від захоплення не міг і слова вимовити. Він уже бачив перед собою ліси, хмари, гори… багаття біля нічних бівуаків, зоряне небо… Свобода, привілля… Великі, захоплюючі пригоди!
Вольцов знову схилився над картою.
— Ми можемо значно скоротити свій шлях, якщо попливемо човном вгору проти течії через Шварцбрунн. Так і з вантажем було б зручніше: човна можна тягти за вірьовку. А печеру треба оглянути найближчим часом. Згода?
— До вівторка ми встигнемо все приготувати, — відповів Гольт. Він вважав майбутню авантюру цілком вирішеною справою. — Потім поїдемо на жнива. Для нас це найкращий спосіб зникнути з міста. Через три дні ми потай повернемося сюди, відлупцюємо Мейснера, а тоді — в дорогу.