Здавалось, усе дуже просто.
Та Вольцов був іншої думки про це.
— Справу з Мейснером, — сказав він, — треба добре обміркувати. Сам знаєш: замах на ватажка гітлерюгенду… За це нас по голівці не погладять.
— Але ж він повинен знати, за що ми його віддубасили, — сказав Гольт.
— Обережно, друже! — застеріг його Вольцов. — Це ще небезпечніше.
— А твій дядько? — запитав Гольт. — Хіба він не зможе нас виручити на випадок потреби?
— Що ти придумав? — вигукнув Вольцов. — Дядько Ганс член націонал-соціалістської партії з тридцять п’ятого року. Він німецький офіцер і, звичайно, на таке не піде. Ні, ми повинні покладатись тільки на себе.
— Добре було б роздобути який-небудь документ, — сказав Гольт, — письмове зізнання, що скомпрометувало б Мейснера на випадок, коли він не триматиме язика за зубами.
Вольцов знову замислився.
— Чудова ідея, — мовив він нарешті.— Я поміркую над цим.
Вони почали готуватись до зустрічі біля Воронової скелі і до походу в печеру, який вирішили здійснити цієї ж ночі.
Хлопці запакували пістолети, патрони, кишенькові ліхтарики, карту, цілу хлібину, дві банки м’ясних консервів. Кожен повісив через плече згорнуту плащ-палатку.
Воронова скеля була недалеко від міста, за Бісмарковою височиною. Хлопці пробиралися до неї садками і городами.
— Нам потрібні рушниці,— сказав Вольцов. — З пістолета зайця не застрелиш, а про дикого кабана вже й говорити нічого… Хоч би дрібнокаліберку дістати! Моя зіпсувалась. У Зеппа є! Крім того, у нього ще є тірольський штуцер. Здається, одинадцятиміліметровий… або й ще більше. Кулі Зепп сам виливає з свинцю. У нього й спеціальна форма є. А патрони набиває чорним порохом. Смердить страшенно, а як гримне — все одно що середньовічна кулеврина. Проте на відстані ста метрів можна підстрелити яку захочеш дичину.
— Може б, нам взяти з собою Зеппа? — запитав Гольт. — Адже йому гімназія набридла так само, як і нам.
Воронова скеля являла собою якесь химерне нагромадження базальтових уламків. Освітлена сонцем, вона кидала на землю довгу тінь, що сягала аж до узлісся.
Хлопців привітав Гомулка. Феттер і Цемцький тримались осторонь.
— Коли закінчиться ця комедія, залишся з нами, Зепп, — сказав Вольцов.
Цемцький урочисто повідомив, що Феттер відхилив пропозицію щодо примирення.
— Він хоче битись!
Гомулка позначив кілочками на луговій траві коло. Вольцов стяг з себе сорочку, скинув штани, роззув чоботи. Босий, у самих трусах він стояв на траві.
— Невже ви й справді будете битись? — несподівано серйозним тоном запитав Гомулка. Вольцов уже став у коло. Феттер також роздягся до трусів.
— Ти просто йолоп! — крикнув на нього Гольт. — Сам будеш винний, коли тебе…
— Якщо лаятимеш мене, тобі теж доведеться зі мною битися, — перебив його Феттер. Він цокотів зубами. Увійшовши в коло, скоса кинув підозріливий погляд на Вольцова, що з байдужим виразом обличчя чекав на свого супротивника. Вольцов був на півголови вищий за Феттера. На його руках, грудях і плечах випиналися міцні м’язи. Рожеве тіло Феттера здавалось дряблим і якимсь трохи набряклим.
Гомулка простягнув Феттерові гітлерюгендського кортика, потім такого ж самого дав Вольцову.
— Станьте в коло ї відверніться один від одного!
— А хто ж віднесе додому труп Феттера? — запитав Цемцький. — Невже мені, як секундантові, доведеться ще й…
— Тихо! — крикнув Гомулка. — Коли я скажу: «Починайте!» — поверніться один до одного обличчями й вступайте в бій, не чекаючи нової команди. Хто вийде з кола, той вважатиметься переможеним. А взагалі можете битися скільки вистачить сили. Команди будуть такі: «Увага! Приготуватись! Починайте!» Отже, слухайте команду. Увага!.. Приготуватись!
— Я захищаю честь свого роду! — вигукнув у відчаї Феттер. Він був блідий, коліна в нього тремтіли.
— Заткни пельку! — сердито сказав Вольцов. — Зепп, подавай нарешті сигнал.
Гольт бачив, що Вольцов уже шаленіє.
— Починайте! — вигукнув Гомулка.
Обидва супротивники повернулись і повільно рушили один одному назустріч. Вольцов ішов спокійно, з розслабленими м’язами, а Феттер незграбно перевалювався з ноги на ногу і, весь час розмахуючи в повітрі кинджалом, збуджено вигукував: «Починай, починай, починай!» Зненацька Вольцов відкинув ножа. Переляканий Феттер замахнувся на нього і зачепив кінчиком кинджала руку Вольцова. Але той вчасно відскочив убік і дав Феттерові такого ляща, що бідолаха товстун, відлетівши на кілька кроків, упав навзнак. У Вольцова по руці текла кров. Двобій тривав лише одну секунду.