— Залишся! — прохав Візе. — Потім я буду грати.
Гольт почував себе дуже ніяково у своїх коротких шкіряних штанях і яскравій спортивній сорочці. Чуб його ще не висох після купання і стирчав як на їжаку. Хлопці зайшли у велику вітальню. Скляні двері у зимовий сад і на веранду були розчинені. У вікна зазирали зелені віти дерев. За чайним столом сиділи гості. Гольт від збентеження майже нічого не бачив — тільки яскраві барви жіночого вбрання і на їх тлі чорний мундир танкіста. На нього пахнуло запаморочливим ароматом парфумів, сигарет і квітів. Сестра Візе, Хельга, була дуже схожа на брата — така ж невисока на зріст, тендітна. Темно-русі коси облямовували її хворобливе, бліде обличчя. Їй минуло дев’ятнадцять років.
Візе відрекомендував свого друга. Гольт промимрив собі під ніс якісь слова поздоровлення і в задерикуватій позі став посеред барвистого килима. Невпевненість загострила його почуття. Ніщо не залишалось поза його увагою. Фрау Візе перезирнулася зі свого крісла з білявою дівчиною, що сиділа поруч лейтенанта-танкіста, і та грайливо усміхнулась.
Йому назвали імена присутніх. Ута Барнім, лейтенант Кі-фер — її наречений — та інші. Потім Гольта посадили по праву руку від фрау Візе. Навпроти, через стіл, сиділа Ута Барнім. Хельга Візе розливала чай. Ніяковість Гольта поступово пройшла.
— Якби я знав, що сьогодні тут святкують день народження, — сказав він, — то неодмінно десь би хоч кілька квіток поцупив… тобто дістав.
Всі засміялись, але Гольта це не збентежило.
— Купити квіти, — пояснив Гольт, — може, врешті, кожен! А ось крадені — набагато цінніші.
— Ну що ж, — сказала фрау Візе, — дякуємо за добрий намір. Ми приймаємо його як сам подарунок.
В центрі уваги була Ута, старша дочка полковника Барнь? ма. Гольт щоранку проходив повз їхній будинок. Висока, струн-ка, вона сиділа біля дверей веранди в світлі надвечірнього сонця. Такою Гольт уявляв собі Крімгільду з «Пісні про Нібе-лунгів» Агнеси Мігельс або Гільдегард, дочку графа з «Гнізда Волового Очка»… Він кинув меткий погляд на лейтенанта. За інших обставин цей офіцер, напевне, зацікавив би його більше, ніж усі присутні. Через Уту Гольт не помічав навіть і дівчат, що сиділи поряд з нею.
Петер Візе сів до рояля і почав гортати сторінки партитури. Він виконав насамперед сонату Гайдна, а потім став награвати свої улюблені меланхолійні твори Шумана. Гольт весь час крадькома поглядав на Уту. «Третя частина «Allegro moderato»? Всі покашлюють, як кумедно! А що, коли вона зараз теж думає про мене, як і я про неї? Чи відчувають люди, коли зустрічаються їхні думки? Цікаво, чи з нею було б так само, як отоді перед полуднем у кабіні?»
Залунали оплески. Лейтенант щось прошепотів Уті Барнім. «Блазень», — розізлився Гольт.
— Дякую, — сказав він, беручи ще чашку чаю.
«Мені, власне, вже пора б і йти», — подумав він. Але все ж залишився. Петер Візе захлопнув кришку рояля.
— Ти останнім часом робиш великі успіхи, — лагідно сказала мати Петера. — Але було б набагато краще, якби ти не сидів цілі дні за роялем, а більше уваги приділяв спорту. — Радість на обличчі Петера згасла. — Нам дуже неприємно, що тебе і в цьому році звільнили від польових робіт, — вела далі ще лагідніше фрау Візе. — Хоч би ви вплинули на Петера, пане Гольт. Адже ви такий чудовий спортсмен. Я, звичайно, чула про ваші витівки, таж ви принаймні увесь свій вільний час проводите на свіжому повітрі.
— Воно-то так, фрау Візе, — погодився Гольт, — але ж це погано вплинуло на мою успішність.
На обличчях присутніх з’явилися посмішки.
— В наш час, коли все вирішує не розум, а кулак, — дзвінким голосом вставив лейтенант Кіфер, пихато задерши вгору підборіддя, — в такий час зовсім зайве втовкмачувати учням у голови так звану мудрість. Фюрер вимагає, щоб юнаки зміцнювали і загартовували своє тіло як сталь, щоб могли перебороти всі труднощі, з якими їм доведеться зустрітися в житті.
Ута, що сиділа поруч з танкістом, дивилася крізь відчинене вікно веранди кудись вдалину і, здавалось, зовсім не слухала його.
Фрау Візе вирішила залишити молодих людей на самоті. Виходячи, вона подала Гольтові руку.
— Нашому Петеру потрібен саме такий друг, як ви. Мій чоловік хоче, щоб Петера неодмінно взяли в армію. Добре було б, щоб ви з своїми друзями хоч раз укинули його в воду та гарненько поганяли. Це пішло б йому тільки на користь. — Вона квапливо вийшла з вітальні.
— Не слід пускати козла в город, — весело сказав Гольт. — Адже я морально недозрілий. Це мені навіть у свідоцтво записали.
Ута, здається, вперше зупинила на ньому свій погляд.