— Негайно залиште корчму і виходьте на площу. Інакше я доповім про вас вищому начальству.
Гольт помітив, що дівчина за прилавком шукає його очима. Гамір у корчмі трохи стих. Вольцов опинився біля столу. Селяни зацікавлено спостерігали за цією сценою.
— Дайте нам спокій, — ледве повертаючи язиком, сказав Вольцов.
— Опам’ятайся, Вольцов! — прогаркавив Барт. — Це дезертирство…
— Що ти сказав? — перебив його Вольцов. — Хто тут серед нас дезертир? Кому давно пора вже бути в зенітній артилерії?
Обличчя Барта налилося кров’ю. Вольцов недбало повернувся і пішов до прилавка. В корчмі знову піднявся гамір. Хтось забренькав по клавішах рояля. Цемцький, трохи опам’ятавшись від переляку, роздавав карти. Вурм ще раз нагнувся до столу.
— Ану марш звідси! — просичав він. — І негайно!
— Вісімнадцять! — оголосив Феттер, весь обливаючись потом. Ніби шукаючи підтримки, він раз по раз озирався на Вольцова.
— Не беру! — сказав Гомулка.
Вурм вирішив змінити тактику:
— Не слухайте Вольцова! Він вас баламутить. Якщо ви продовжуватимете ці безчинства, підете під арешт.
— Двадцять! — вів далі Феттер.
— Беру! — погодився Гомулка.
— Ми негайно подамо рапорт, — продовжував Вурм. — Тих, хто зараз послухається, не будемо записувати.
— Двадцять чотири! — сказав Феттер.
— Нарешті, давно пара, — відповів Гомулка.
Гольт відчув на собі погляд дівчини-шинкарки. Він відсунув назад стільця і рішуче заявив:
— Ми нікуди же підемго!
Вурм перезирнувся з Бартом. Гольт мимоволі втягнув голову в плечі. І раптом він відчув, як хтось лагідно, але впевнено потяг його вбік.
— Ти не задирайся! — квапливо проговорила молода шинкарка. Гольт дивився в її темно-сірі очі. На губах у дівчини блищало кілька дрібненьких краплинок слини. Вона обернулась до прилавка, бо звідти її покликали. Потім, схилившись до нього обличчям, прошепотіла — Після півночі… по коридору і східцями вгору, останні двері ліворуч… Там почекаєш… Тільки не вв’язуйся тут у бійку!
За якусь мить вона вже поралась біля прилавка, а Гольт дивився на неї збентежено, розгублено і думав: «Не може бути! Тут якась помилка!..»
— Пас! — гаркнув Феттер, підбадьорений непохитністю Гольта і Вольцова.
— Нарешті! — вигукнув Гомулка. — У мене найбільше. Мій хід.
Вурм поправив пасок.
— Ну гаразд. Нарікайте тоді на себе. Ходімо, Отто!
— Іди, йди, телепень! — кинув йому вслід Гомулка і жбурнув на стіл валета.
Вурм і Барт вийшли. За ними, хряснувши, зачинилися двері.
Пробило північ.
— Я піду вперед, — мовив Гольт до Гомулки і вийшов на сільську вулицю.
Силуети будівель розпливалися у темряві ночі. Десь далеко загавкав собака. З корчми ще доносився гамір, але тут, надворі, він здавався якимось приглушеним і нереальним. Гольт мерзлякувато здригнувся.
По східцях угору, останні двері ліворуч… Він був зовсім спокійний. В голові роїлись думки: «Мрії брехливі. Життя зовсім не таке. Чи варто ж увесь час чекати?» Зробив ще кілька кроків у темряву ночі. П’яний гомін залишився позаду, довкола стояла мертва тиша. З шинку один за одним виходили селяни. Гольт обійшов будинок і прослизнув крізь ворота в двір. Темний коридор здався йому якимось дуже знайомим, ніби він ходив по ньому ще з дитинства і вже сотні разів піднімався по цих східцях. Кілька дверей із товстих дощок, такі самісінькі, як у них дома на горищі, де він потай копирсався в старих ящиках, з трепетом чекаючи несподіваних відкриттів. Гольт причинив за собою двері і оглянув маленьку комірчину, в якій опинився. Потім навпомацки пробрався повз ліжко до відчиненого вікна. Там стояв нерухомо, аж поки вдалині не стихли голоси його друзів.
«Власне кажучи, — думав Гольт, — я завжди був самотній, навіть дома у матері. По суті, я завжди тужив за ким-небудь і за чим-небудь. Завжди мене мучили якась туга і страх. Приходь же скоріше. Ще мить — і в темряві з’являться контури твого стану, ти будеш тут».
Вона потягла його від вікна і зняла з ліжка перину. Зашелестіла її сукня. Гольт робив усе мимоволі, ніби в забутті, і лише тоді, коли його нетерпіння наразилося на якийсь шнурок, що довго не розв’язувався, у нього сильно забилося серце і не заспокоювалось доти, аж поки він не ліг поряд з нею і не відчув біля себе її тепле тіло.
Над дахами селянських будинків займався ранок. У школі Гольтові вдалося поспати ще годинку, перш ніж залунав пронизливий свисток Варта. Схопившись, він зразу ж підставив голову під водопровідний кран. Потому всі працювали в полі.