— Скажемо, що на залізничному переїзді трапилось нещастя. Автомашина наїхала на велосипедиста.
Рутшер здивовано глянув на Гольта.
— А ти б-б-бачив?
— Ні, це тільки так. Треба ж знайти якусь причину. Додамо ще, ніби ми мусили свідчити у поліції для протоколу.
— Чудово! — Рутшер запалився фантазією. — Я скажу, що велосипедист був с-с-страшно закривавлений!
— Ти мовчатимеш, — перебив його Гольт. — Говоритиму я. Зрозуміло?
Гольт зупинився на порозі і обвів поглядом клас. Учитель математики Шенер стояв біля дошки і, як завжди, розмальовував її цифрами. Йому минуло вже шістдесят вісім років. Він давно був на пенсії, але тепер старого знову, як і майже всіх пенсіонерів — учителів гімназії, примусили працювати. Шенер не турбував учнів і розв’язував задачі сам. Його уроки проходили спокійно. Ніхто, крім Петера Візе, не слухав пояснень учителя. Гольт побачив, що в кутку біля вікна товстий Хрістіан Феттер, син власника крамниці канцприладдя, грає з кимось у карти. Гільберт Вольцов, що ледве вміщувався боком на парті, схилившись над якоюсь товстою книжкою, читав.
Гольт виправдувався таким зухвалим і задерикуватим тоном, що йому вже з самого початку ніхто не вірив… Закривавленого велосипедиста зустріли захопленими, правда, трохи приглушеними вигуками. Тільки Фріц Цемцький, хлопчина з рудим, як мідь, волоссям, пропищав дзвінким дитячим голоском: «Ой боже, бідний, бідний велосипедист!» — але його ніхто не підтримав. У класі знову запанувала тиша. Феттер, що сидів у кутку, жбурнув на стіл свої козирі.
Шенер записав Гольту запізнення в журнал. Рутшер непомітно прослизнув на своє місце. Нотатки Шенера не мали ніякого значення, бо він робив їх олівцем і всі його письмові зауваження, як і домашні завдання, учні витирали. Та коли Гольт під час перерви піднявся з гумкою в руках на кафедру, Вольцов крикнув грубо і різко:
— Ага, боїшся, щоб не дізнався Маас!
Гольт сердито захлопнув класний журнал: «Нехай зауваження лишається!»
— Ти хочеш сказати, що я боягуз? — процідив він. — Дехто, звичайно, Мааса й справді боїться, хоч полюбляє вихвалятися своєю хоробрістю.
— Ти мене маєш на увазі? — грізно запитав Вольцов, схиливши набік голову… Але тут з коридора почувся свист, що попереджував про наближення вчителя. І ось у клас чітким кроком увійшов асесор Кнак, чоловік років тридцяти, якого через порок серця не взяли в армію.
— Хайль Гітлер, друзі!
— Хайль Гітлер! — хором відповів клас, а Гольт, аби похизуватися перед Вольцовом своєю безстрашністю, додав ще: «…друже Кнак!»
Дехто з учнів з задоволенням, але стримано засміявся. Вольцов прикусив губу. В класному журналі вдруге за сьогоднішній ранок Гольтові записали зауваження за «неарійську зухвалість», як з докором об’явив своїм гаркавим командирським голосом Кнак. Потім він розпочав урок історії. «Це улюблений предмет Вольцова», — подумав Гольт.
Гільберту Вольцову два місяці тому минуло шістнадцять років. Його батько, полковник Вольцов, служив на Східному фронті. Він командував полком. Якщо вірити розповідям Гільберта, рід Вольцових — стара прусська династія, з якої вже протягом двохсот років виходили тільки офіцери. Брат полковника Вольцова — генерал-майор. Гільберт також мріяв стати офіцером і готувався до цього з дитинства.
Гільберт вважався некоронованим королем класу і навіть гімназії. Він верховодив ісіма учнями і жодного разу не зустрічав опору, аж поки в їхній клас не прийшов Гольт. Класний керівник Маас не раз говорив, що Вольцов найзухваліший і найледачіший учень у всій гімназії. З більшості предметів він мав такі погані оцінки, що на цей раз ставилося під сумнів переведення його до наступного класу. Але у всьому, що стосувалося війни, вояччини, воєнної історії, збройної техніки і військового устаткування, він був феномен. Вольцов рано почав читати батькові книги з військової справи, і його надзвичайна пам’ять зберігала силу-силенну різноманітних фактів, знанням яких він хизувався, дивуючи своїх співрозмовників. Якщо ж він випадково забував дату якоїсь битви чи ім’я полководця, то негайно відшукував їх у товстому довіднику, якого незмінно носив з собою… Тепер Вольцов сидів, недбало відкинувшись на спинку парти, і, піднявши обличчя з орлиним носом, зосереджено дивився сірими очима на Кнака.
Під час уроків історії Кнак і Вольцов вели нескінченні дебати. Кнак дотримувався, як він говорив, «расово-народницьких» поглядів на історичний процес. А Вольцов, стоячи біля парти, доводив своє. «Історія — це війна, — говорив він. — З 1469 року перед народженням Христа і до 1930 року після народження Христа на землі було всього двісті шістдесят чотири мирні роки, а три тисячі сто тридцять п’ять років велись війни…»— «Не забувайте також, що причиною цього завжди був расовий фактор, — доповнював його Кнак. — Расова повноцінність одних і неповноцінність інших народів…»