Два дні підряд вони навантажували збіжжя. Страшенно боліли руки й плечі. На третій день Вольцову увірвався терпець.
— Це не солдатська робота! — заявив він. — Ходімо купатися.
На поле хлопці більше не повернулись. Після обіду вони непомітно упакували свої рюкзаки і подались на станцію. Гольт окинув прощальним поглядом село, корчму. Поки їхали, він мовчки сидів біля вікна і навіть не чув, як Вольцов його про щось розпитував.
Гольт думав про те, чи підтвердила дійсність його сподівання і мрії. Адже він навіть не знав ім’я цієї дівчини. Гольт згадав Марію Крюгер. Потім думав про Уту,
Другого дня у будинку Вольцова вони ув’язували в тюки свої речі. В голові Гольта роїлись думки про Мейснера, про наступну ніч та про їхню втечу в гори. І раптом його охопив неспокій. Якусь мить повагавшись, він сказав:
— Мені треба декого провідати.
— Кого ж саме? — здивовано запитав Вольцов.
— Барнімів.
Вольцов кинув на нього невдоволений погляд.
— Все за спідницями бігаєш! Ну гаразд, іди. Тільки гляди не показуйся нікому на очі!
Гольт помив на кухні руки, почистив кинджалом нігті і причесався. Коли він уже стояв біля дверей Барнімів і натиснув кнопку дзвоника, ним несподівано опанувало бажання повернутися назад. У передпокої йому довелося довго чекати. Побачивши Уту, він забув про все. «Вона прийшла, як богиня!» — промайнула думка. Ці слова запам’ятались Гольтові з тієї єдиної в його житті опери, яку йому довелося прослухати. Їх співав Каварадоссі.
— Кого я бачу? — мовила Ута. Її посмішка зовсім причарувала юнака. — А як же жнива?
— Я звідти втік, — відповів Гольт. — А тепер піду… надовго. Але перед цим мені дуже хотілося поговорити з вами.
— І, наскільки я вас знаю, про щось надзвичайно серйозне. Ну що ж, ходімо!
Він піднявся за нею східцями на другий поверх. Там Ута відчинила одні з дверей і пропустила його вперед. Кімнату заливало сонячне світло. Підлога була застелена товстим килимом. Перед тахтою — чайний столик і маленькі м’які стільці. Вся кімната потопала в квітах. Вазони стояли на вікнах, біля дверей, що вели на балкон, на чайному столику. Тут були і пишні троянди, і ніжні гвоздики, і дика віка, по гардинах плелись угору і звисали аж до килима китиці настурцій, буйно розрослася традесканція. На балконі стояв шезлонг, а поряд — маленький столик з попільницею.
— Принесіть собі крісло, — сказала Ута. Вона лягла на шезлонг і заклала руки за голову. Гольт виніс собі маленького стільця і сів поряд з нею. Ута мовчки простягла йому мідну коробочку з сигаретами. Він закурив.
— Ви прийшли в якійсь справі чи просто так, подивитись на мене? — запитала Ута.
Від іронії, що звучала в її голосі, хлопець зовсім розгубився. Гольт промимрив собі під ніс, що він зовсім самотній у цьому місті і що в нього немає жодної близької людини.
— Ну то розповідайте ж, — сказала Ута. — Чому ви не живете з своїми батьками?
— Я не хотів більше залишатись у матері. А батько…
— Може, вам неприємно про це говорити?
— Ні, чому ж? Я розповім, але тільки вам. Він працює в магістраті контролером продуктових товарів. А за фахом він лікар.
Ута з цікавістю глянула на Гольта.
— А чим же він зобов’язаний такому розжалуванню?
— Я точно не знаю, — повільно мовив Гольт. Ним опанувало, як і завжди, коли його розпитували про батька, почуття ніяковості і сорому. — Батько довго жив у тропіках, потім був професором медицини у Гамбурзькому університеті й одночасно працював у інституті тропічних хвороб. Мати моя походить з сім’ї багатого промисловця. Оженившись на ній, батько переїхав у Леверкузен. Там він досліджував збудників хвороби чи щось подібне. А потім йому запропонували іншу роботу, яка мала безпосереднє відношення до війни. Він відмовився і змушений був залишити службу. Влаштуватись в іншому місці йому так і не пощастило. Мати розлучилася з ним, здається, з тієї ж самої причини… Його оголосили політично неблагона-дійним. Але мій батько страшенно впертий. Він краще голодуватиме, ніж піде на який-небудь компроміс.
— Як видно, — сказала Ута, — ваш батько людина з характером.
Ці слова здивували Гольта.
— Так… проте… — розгублено пролепетав він. Але Ута перебила його:
— Чому ж ви не живете з батьком?
— Суд позбавив його батьківських прав. Але я й сам не бажаю цього. Мені хочеться бути вільним. Тому я й від матері поїхав. Там все одно не було в мене домівки. І раніше теж. Батько завжди думав тільки про свою роботу. А мати, набагато молодша за нього, завжди була зайнята прийманням гостей або сама кудись ішла. Я вже одного разу тікав з дому, але поліція затримала мене і привезла назад. Навесні мати нарешті погодилась відпустити мене. Спочатку збиралася послати до дядька в Гамбург. Він працює там наглядачем на великій тютюновій фабриці. А потім передумала і влаштувала сюди в пансіон. Щомісяця присилає гроші. Це матері не важко, вона багата.