— Ось! Дивись!
Там стояла велика калюжа крові, від якої йшов широкий кривавий слід, що несподівано обривався.
— Мабуть, он у тих кущах!
Хлопці розсунули руками гілля. Почувся тріск сухого хмизу, і з кущів знову рвонула, похитуючись, якась тінь так близько, що, здавалося, її можна було ухопити. З зарослів, де раніше лежала підстрелена тварина, кривавий слід вів далі. Раптом Гомулка злякано ухопив Гольта за руку.
— Отам він!
Метрів за тридцять від них у сутінках між кущами лежав олень. Помітивши своїх переслідувачів, він ще раз над силу звівся на передні ноги і повернув до них голову з могутніми гіллястими рогами. Гомулка став на коліно і прицілився. Гольтові здалося, що минула ціла вічність, доки пролунав постріл. Над верховіттям дзвінко прокотилась луна. Рот і ніс Гольта наповнилися їдким димом від чорного пороху. Олень повалився на землю. Гомулка від радості випустив з рук рушницю, скочив на ноги і переможно закричав.
— Тихо! — зупинив його Гольт. — Ще хто-небудь почує і прийде сюди.
На якусь мить вони замовкли і прислухалися. Не чути було жодного звуку.
— Та хто може сюди прийти? Чоловіки всі на війні, а жінки бояться ходити у ліс, — сказав Гомулка і, піднявши свого штуцера, забив у нього новий патрон.
Хлопці підійшли до вбитої тварини. У передсмертній агонії олень розрив могутніми рогами землю довкола і тепер, витягтись, нерухомо лежав на боці. Гомулка полічив відгалуження на рогах.
— Дванадцять! — сказав він. — Отже, це чудовий, вже не молодий олень… Ми вбили його, не порушивши мисливських законів. А він міг би нас добре поморочити, адже в нас немає собаки.
Перша куля пройшла у оленя під лопаткою. Друга пробила йому горло біля самої голови.
— Я відразу знав, що влучив його, — задоволено сказав Гомулка. — Він стрибнув прямо на мою кулю.
Гольт побіг на галявину і приніс зайця. Потім хлопці від-тягли оленя трохи далі в ліс, у зарослі дубняка.
— В ньому буде, напевне, з центнер. Добра вага!
— Справжній мисливець ніколи не скаже про оленя «добра вага», — зауважив Гомулка. — Мисливці завжди говорять: «Чудовий олень, розкішний, пишний». І так само про оленячі роги.
А хто порушить мисливський жаргон, того на знак покарання кладуть поверх туші забитого оленя і дають йому три «лопатки».
— Що? Що дають? — запитав Гольт.
— Мисливським ножем б’ють тричі плазом. А старший єгер примовляє за першим ударом: «Це за князя повелителя!», за другим: «Це за рицаря, слуг і наймитів!», за третім: «А це за мисливців — славних молодців!»
Гольт засміявся. Хлопці ніяк не могли наважитися розпотрошити тушу своєї здобичі.
— Тобі доводилося коли-небудь білувати оленя? Самі ми-з цим не впораємось. Потягнемо його так. — Вони притрусили старим листям кров на узліссі і в кущах, потім зрубали ножами молоду ялинку і просунули стовбур крізь зв’язані ноги оленя.
— Так, тепер буде зручно, — сказав Гомулка. — На війні нам доведеться ще й не таке тягати.
Гомулка розклав невелике багаття. Прямо на полум’ї засмажили сойку, але вона була не більша за голуба. Потім настромили на палицю зайця і почали пекти його над жаром.
Настала ніч, Гольт розстелив на траві плащ-палатку і ліг, поклавши голову на вбитого оленя. Гомулка, присівши поруч, наглядав за багаттям. На палаючі гілки іноді падали з зайця краплини жиру, і тоді багаття сичало. Між верховіттям дерев виблискували яскраві зорі.
Гольт дивився на небо, як тієї ночі, кілька днів тому, в чужій темній комірчині. «Власне кажучи, я вже давно про неї забув, — розмірковував він. — І коли намагаюсь її пригадати, переді мною постає інше обличчя…»
— Ти ось запитував мене… — звернувся він до Гомулки. — Тоді в трактирі я зовсім не хотів. Все сталося всупереч моєму бажанню. Правду кажучи, я мріяв, але зовсім не так! Ь якби відмовився, то все життя вважав би себе боягузом! Я, по суті, ще й зараз не знаю, соромитися мені того чи ні.
Гомулка розгріб сучком жар.
— Раніше я думав, що це буває так, як у книжках описують, — вів далі Гольт. — Кохання і таке інше. Як у Новаліса. Ти читав? Вона — королівна і перша красуня у всій країні, а він — бідний поет; живе з своїм батьком у лісі. Батько в нього — надзвичайно вчена людина, мудрець. Молодята кохаються таємно. Одного разу вони пішли на прогулянку. Знялася страшенна буря, і вони сховалися в печеру. Там, власне, все й сталося, від гарячого кохання, звичайно. Королівна після того побоялася вернутися в замок до короля і залишилася жити у мудреця з його сином. Король наказує обшукати всю країну. Минув рік, і ось молодик приводить королівну в замок. На руках у неї дитина. Поет склав про цю історію пісню і проспівав її королю. Той, надзвичайно зворушений, прощає їм усе. Мені здається, це чудова повість. Але в житті буває зовсім не так.