— Трістан, що служить королю Марку, — розповідав Гольт, — їде за море, аби посватати для свого пана прекрасну Ізольду. Вона прощається з усіма і йде услід за ним на корабель. Її стара служниця бере з собою в дорогу напій, що ним Ізольда має напоїти на весіллі свого майбутнього чоловіка. Коли цей напій вип'ють двоє, вони до безтями закохуються одне в одного, їхнє кохання стає дужчим за все на світі, неподоланим, вічним. Волею випадку під час переїзду сталося так, що Ізольда випиває трунок із Трістаном, і вони проймаються палким коханням одне до одного. Ізольда повинна стати дружиною Марка, але вона не може розлучитися з Трістаном, і тому обоє зазнають багато горя. Все, що випало їм на долю — горе, щастя й ганьбу, — вони переносять стійко, бо їхнє кохання сильніше за переслідування й смерть.
Анжеліка запитала:
— Навіщо ти мені про це розповідаєш?
— Я хотів би дістати такий напій, — сказав він. — Я випив би його, коли б мені навіть загрожувала загибель.
— А з ким би ти його випив? — боязко запитала вона. — Може, навіть зі мною?
— Так, з тобою, — відказав Гольт, — тому що хотів би кохати тебе так само палко, як Трістан золотокосу Ізольду. Палко, щиро і вірно, до самої смерті.
Дівчина випросталась і повернулася до нього обличчям.
— Це правда? То покохай! — Вона оповила руками його шию і додала: — Покохай, адже я люблю тебе! І мені зовсім не потрібен чарівний напій, я сама хотіла б напоїти ним тебе.
Гольт посміхнувся, і в нього знову майнула думка, що не давала йому спокою: може, він уже напився того трунку, що викликає кохання без взаємності?!
— Тобі ще нема й шістнадцяти, — промовив він. — Ти гадаєш, що любиш мене, а це, мабуть, звичайнісіньке захоплення.
— Ні, захоплювалась я минулого року, — спершу мені подобався Лорентц, а потім Готтескнехт, бо в нього на скронях сріблиться сивина. — Вона засміялась. — Ну й дурна ж я була колись! Тільки зараз — це не захоплення. Я люблю тебе, я в цьому переконана. Відтоді, як ми познайомилися, я зрозуміла, що то є справжнє кохання.
— Колись і я хотів це зрозуміти, — сказав він. — Але тоді були погані часи для кохання, і все, що було зажевріло в моїй душі, затоптали. Інколи мені здається, що тепер я взагалі не зможу любити.
— Ти надто багато думаєш! — промовила вона. — Ти не розмірковуй над коханням, бо інакше від нього нічого не залишиться. Просто кохай по-справжньому, кохай, як я!
Вона підставила йому губи, і він забув про все, що тільки-но говорив і думав, забув, що їй нема ще й шістнадцяти і що насправді вона не може знати, що таке любов.
А може, все-таки знає? Він спробував вивідати, чи піддасться Анжеліка спокусі, чи опиратиметься їй. Він пожадливо, вибагливо поцілував її. Вона віддавалась його поцілункам, віддавалась охоче, з цікавістю й довірою, але потім настав момент, коли вона благально й боязко сказала: «Ні». Вона повторювала це «ні» з усе більшим страхом, аж поки він не одпустив її.
Тієї ночі він мріяв про Анжеліку. На ранок прийшло витвереження, з'явилися думки про справедливість і несправедливість, і в його свідомості знову сплив образ Гундель, який витісняв усе інше з його душі.
Те, що він думав про Гундель, коли в нього були інші бажання, свідчило про велику несправедливість, яку він чинив по відношенню до Анжеліки. Чого він ждав від Гундель? Можливо, він сподівався, що настане день, коли вона не зводитиме з нього очей, ждатиме його, прагнутиме бути з ним разом так само, як Анжеліка! Він цього не знав, про це не думав. Він тільки відчував, що цього літа все більше не розуміє сам себе. І чим менше часу лишалося до відпустки Гундель, до її від'їзду в табір, тим сильніше ним оволодівав неспокій. Думки про Гундель гасили в його мріях образ Анжеліки, змусили його зовсім забути, що після концерту він пообіцяв невдовзі завітати до Кароли. Ці думки відривали його від роботи. Він навчився терпляче чекати. Він чекав з дня на день лише тієї години, коли на сходах залунають до болю знайомі кроки Гундель.
Наприкінці липня, за кілька днів до відпустки Гундель, він наважився зробити останню спробу відрадити її від поїздки на Балтику
Над містом пронеслася сильна буря. Дощ періщив у шибки вікон і барабанив по даху, коли Гольт постукав у двері до Гундель.
Вона стояла біля дзеркала і зачісувалась. Він зупинився біля відчинених дверей і дивився, як Гундель водила гребінцем по хвилястому каштановому волоссю. Вона збиралася кудись, вже була вдягнена. Безперечно, Гундель ішла до Шнайдерайта. Для Шнайдерайта й причепурилася, для нього наділа барвисту літню сукню, затягнену в талії і з широким подолом, вона, як і всі дівчата, була трохи кокетка і залюбки крутилася перед дзеркалом, пов'язуючи волосся білою стрічкою.