Гольтові знову забракло мужності попросити її не їхать до табору. Він зачинив за собою двері і, прибравши дружелюбного, невимушеного вигляду, заходився розглядати на столі аркуші її гербарію та набір ботанічних препаративних інструментів, що їх подарував їй його батько. Гундель була спокійна і врівноважена, кожен рух — гармонійний. Нараз Гольт промовив:
— Знаєш, я хотів тебе запитати… Ти щаслива?
Вона ще раз провела гребінцем по волоссю, і рука її завмерла.
— Ти питаєш… — здивовано промовила вона. — Так, звичайно, я щаслива…
— Але? Адже в твоєму голосі мені почулось «але»!
— Ніяких «але». — Вона підійшла до нього ближче. — Чого ти так на мене дивишся? — Вона сперлась на стіл. — Я була б зовсім щаслива, коли б не ти… Через тебе мені інколи стає важко на серці.
— Для мене це новина, — відповів Гольт трохи різким тоном, аби приховати своє збентеження.
У неї, як і досі, був задумливий вираз обличчя.
— Я не розумію, чому ти всіх уникаєш і цураєшся.
— Чому я всіх уникаю і цураюся, — перепитав він, — чому криюсь од тебе, говорю тобі неправду, а багато дечого й зовсім не розповідаю?.. Краще облишмо це. — Він витяг з кишені пом'яту сигарету і нервово запалив. — А хіба ти ніколи не цуралася людей? От бачиш!
— Та це ж було тоді! — сказала вона. — Тоді обставини прирікали мене на самотність.
— А коли б ти сьогодні опинилась у такому становищі?
— Як ти можеш таке говорити! — вигукнула вона майже сердито. — Адже тобі ніхто не хоче заподіяти зла! Сьогодні кожен хотів би бути тобі другом. Не звалюй на інших вину за те, що ти завжди сам.
— Між «заподіяти зло» і «бути другом» є ще ряд можливостей, — сказав Гольт. — Але на такі нюанси треба мати чуття. — Він підійшов до вікна і викинув недопалок сигарети. Дощ припинився.
— Цернік принаймні знає, що люди мого складу йому чужі, хоч я ще зовсім недавно був звичайнісінький собі середній німець. Він людей мого типу вивчав у таборах для військовополонених, in vitro[91], як сказав би мій батько, а тепер in vivro[92] бореться зі мною. Цернік має чуття на нюанси, він бачить принаймні не одну лише схему: заподіяти зло або бути другом, ворог це чи товариш, яка застосовується у великій політиці,— він бачить також, що між цими полюсами лежить великий простір, на якому може виявитись людська індивідуальність з її нечуваною, я б сказав історичною проблематикою! Але ми зараз не на уроці Готтескнехта, я не хочу читати тобі лекцію. І я зовсім не намагаюсь виправдатися, Гундель. Тоді я був на боці твоїх ворогів. А Шнайдерайт — ні. Шнайдерайт завжди був на твоєму боці.— Гольт стояв біля вікна, засунувши руки в кишені штанів. — Дивні ви люди, ти і Шнайдерайт. То ви хочете переконати мене, що і я був пригнічений і поневолений Гітлером так само, як і ви, і зовсім не був ні пімпфом [93], ні помічником навідника зенітної батареї. А іншим разом ви даєте мені вельми брутально відчути, що я, власне, був справжнім фашистом і вашим ворогом і на мені тепер на все життя залишиться тавро.
Ви повертаєте все так, як у даний момент вам більше подобається.
— Я стараюсь, — сказала Гундель, — але ніяк не можу тебе зрозуміти.
— Ти мене не розумієш… Отепер нарешті ми й добралися до суті питання. Шнайдерайт мене також не може зрозуміти, він знає лише свою молодіжну організацію, суть антифашистсько-демократичного ладу та соціалізму. А тим часом і я дещо тямлю в соціалізмі. Ліквідація приватної власності на засоби виробництва, загальна націоналізація майна воєнних злочинців, тобто ключових галузей промисловості,— згоден! Коли б я мав право взяти участь у плебісциті, я чесно сказав би «так». Я також за загальну реформу і знаю абсолютно точно, чому я за націоналізацію і земельну реформу. І взагалі я за все те, за що ти і Шнайдерайт. Проте на світі існують не лише заводи й дворянські маєтки. Існує ще й духовна приватна власність — надбудова, ідеологія, тобто думки, почуття, мрії. Кожна людина має свою особисту традицію сприймання і пізнання, а також виховання, і цю традицію не можна змінити шляхом експропріації. Проблеми мого життя не можна вирішити з допомогою плебісциту; у специфіці свого мислення і відчуттів я не став іншим ані на йоту. А коли в мені щось і змінилося, то скоріше завдяки роману Бехера або під впливом Мюллера чи розмов з Церніком. Я читаю Маркса і розумію його чимдалі краще, я вчусь, вчусь і вчусь, як того вимагав Ленін, і завдяки цьому поступово, тихо й непомітно вже сьогодні думаю не так, як учора, а завтра думатиму трохи по-іншому, ніж сьогодні. Так, Гундель, я повинен стати іншим… Але не рішенням більшості! Стати іншим — це довготермінова програма!