Гольт лишився на варті біля виламаних воріт. Озирнувшись, він побачив, як подвір’ям до хліва стрімголов мчать три постаті його однокашників. Вольцов патрулював навколо садиби. Гуси не вгамовувались, а тепер до їх хору приєдналося пронизливе верещання свині, що доносилося з хліва. Потім гримнув постріл. Гольт перевів подих. Тільки зараз він відчув, що увесь спітнів. Гуси все ще герготіли. Нарешті Вольцов крикнув:
— Ходімо, Вернер!
Гольт вискочив з двору. За садибою на нього чекав Гільберт. Вони разом зачинили ворота. Потім підбіг Феттер.
— Чудова свиня! Перший сорт! — радісно вигукнув він.
Всі весело зареготали. Сміх трохи розрядив нервове напруження. У лісі вони наткнулися на Цемцького і Гомулку, що чекали на них зі своєю здобиччю. Пристебнувши одну до одної кілька плащ-палаток, хлопці загорнули в них свиню. З великого сірого згортка стирчали тільки зв’язані свинячі ноги. Хлопці взяли на плечі кілка і вчотирьох понесли свій вантаж у табір. Цемцький застромив собі в картуз свинячого хвоста як трофей.
Настали похмурі, туманні дні. Було холодно. Над горами нависла сіра пелена густих хмар. Дощ ішов іноді по кілька годин без угаву. Феттер весь час смажив м’ясо. Глибока, чисто вимита впадина в скелі була вже до країв наповнена смальцем. Гольту і Гомулці тепер уже не доводилося щодня ходити на полювання.
Дощ лив як з відра. Гольт сидів біля багаття. Дим виходив з печери назовні через шахту.
— Ти не залишив там після себе порожню гільзу? — несподівано запитав Вольцов. «Ага, — подумав Гольт, — виявляється, він теж думає про наслідки».
— Ні! Я ж не новачок, — образився Гомулка.
— У всякому разі, харчів маємо тепер досить. На якийсь час вистачить, — сказав Вольцов, беручи в рот сигару, — отже, можемо спокійно жити і ні про що не думати.
— Якщо тільки ця… історія з свинею не кине підозру на нашу п’ятірку, — сказав Гольт і, якусь мить повагавшись, додав: — Ось що пише місцева газета. — Він вийняв з кишені газету і прочитав замітку вголос. — Вони, звичайно, догадуються, що ми ховаємося десь у лісах.
— Ліси великі,— зауважив Вольцов і раптом затнувся. — Але ж, хай йому грець, звідки в тебе газета?
— Мені дав її Візе.
— Візе? — Вольцов здивовано дивився Гольтові в обличчя. Гомулка, який саме чистив штуцер, мимоволі відклав його вбік і теж насторожився.
— Я іноді зустрічаюся з ним біля ріки, — сказав Гольт.
Вольцов замислився.
— Це, власне кажучи, не так уже й погано, — буркнув він нарешті.
Гольта здивувало те, що Вольцов так байдуже сприйняв його таємницю.
— А завтра… я зустрінуся з Утою Барнім, — ніби між іншим квапливо додав Гольт.
Вольцов схилив набік голову.
— Розказуй далі. Певно, ти щось задумав.
— Я хочу запитати, чи не погодиться вона поїхати до твого дядька. Ута краще за нас зуміє йому про все розповісти.
Вольцов пожував нижню губу. Він довго щось обмірковував.
— Дядько Ганс страшенно лаятиметься. Проте це непогана ідея… Може, написати щось йому від себе?
— Тільки не здумай дати письмове признання! — вигукнув Г омулка.
Вольцов підвівся.
— Переночуємо, а завтра буде видно, — сказав він.
Лягаючи поруч з Гольтом спати, Гомулка сказав:
— Ти помітив? У Гільберта відразу на душі полегшало.
У неділю вранці Вольцов снідав величезним шматком м’яса. Він жадібно кусав його своїми міцними зубами, з хрускотом гриз кістки.
— Ну що ж, іди, — сказав він. — Сподіваюсь, вона не підведе нас.
Гольт подивився на небо. Вітер нарешті розігнав хмари. Зібравшись, Гольт рушив у дорогу.
Цього разу він старанніше, ніж завжди, оглядав болото навколо місця майбутньої зустрічі, очеретяні зарослі і кущі верболозу. Потім назбирав неподалік у ліску повну плащ-палатку хмизу і приніс його у свою схованку. Розіславши багаття, він пообідав шматком свинини, який дав йому з собою Феттер. Повільно надходив вечір.
Коли вогонь прогорів, Гольт не став більше підкидати хмизу, а сунув у вугілля велику головешку, щоб тліла. Потім вийшов на узлісся і почав чекати. Незабаром на вузькій стежці, що звивалася у траві між лісом і долиною, показалась Ута. Тільки тут Гольт збагнув, як він хвилюється.
Гольт вийшов з кущів. Ута засміялась.
— Отже, ви й справді граєте в індійців?
Гольт розсердився.
— Петер, відійди трохи на якийсь час, — сказав він. — Почекай на нас отам, у дубняку. Гаразд?
Візе слухняно повернувся і пішов назад.
— Нам треба заховатися, — сказав Гольт, розгортаючи кущі верболозу і притримуючи рукою гілки перед Утою. Тут, у зарослях, стояли сутінки. Тьмяно світилися тліючі головешки. Гольт розстелив на землі свою ковдру. Ута сіла біля багаття і з веселою усмішкою спостерігала, як він вийняв з планшета сигару і, випускаючи великі клубки диму, закурив. Дівчина знову засміялась: