Розуміння того, що Цернік має рацію, ніби паралізувало Гольта. Йому нічого було заперечити. Він тільки махнув рукою, а Цернік уже нападав на нього з новою силою:
— Тож не вводьте себе в оману!
«Цернік знайшов дротинки, з допомогою яких змушує мене танцювати, наче маріонетку», — подумав Гольт. Цернік наводив Гольта на слід, який вів у його внутрішній світ, де і досі панував хаос, і коли б Гольт пішов по тому сліду, його зовні міцно збитий світ, могло статися, завалився б, наче карточний дім.
— Тож не вводьте себе в оману! — вигукнув іще раз Цернік. — Чого ви хочете від цієї Кароли? Будьте ви, зрештою, чесним сам із собою!
Гольт розмірковував. Цернік намагається змусити його відступитися від власного «я». Треба не піддаватися!
— Я хочу переспати з Каролою, — заявив Гольт, дивлячись Цернікові прямо в обличчя. — Хочу глянути, чи принаймні у ліжку вона облишить свій дитячий белькіт.
Цернік, що саме протирав обидві пари своїх окулярів, розгубився. І хоч рот його розтягся у посмішку, очі дивилися крізь опуклі скельця на Гольта похмуро й сердито.
— Я бачу, — тихо промовив він, — що чесність такого роду ви вважаєте за неабияку цноту! Тьху, хай вам чорт, Гольт! Ваша цинічна зневага до людей просто аморальна!
Це був новий удар. Але тепер Гольт не захитався. Він простягнувся у шезлонзі і, пихато посміхаючись, сказав:
— Пане Цернік, що з вами? Як могли ви удатися до такого нікчемного поняття, як мораль! Я приєднуюся до думки Бернарда Шоу: «Мораль — це сума наших звичок».
Цернік мовчки поміняв окуляри, встав і, не попрощавшись, вийшов. Гольт стійко витримав і цей останній, найболючіший удар. Він дивився Цернікові вслід. «Ну і йди собі! — думав він. — Іди! Я не хочу тебе бачити, ти не потрібен мені, ні ти, ні твоя мораль, ні твій мудрий розум, ні твоя постійна критика!»
В суботу по обіді Гольт з Каролою були в гостях у Аренсів, у їхньому будиночку на крутому березі водоймища. Всі сиділи під барвистими парасольками на залитій сонцем терасі й пили чай. Карола мала великий успіх. Егон узяв Гольта під руку, відвів його вбік і сказав:
— Чарівна дівчина ваша юна дама! Як її прізвище? Бернгард? Вони, здається, заможні люди, чи не так? Чи, може, вони усе втратили? Приходьте найближчим часом разом із фрейлейн Каролою знову до нас, справді, це було б чудово.
Протягом усього вечора Гольт не промовив, мабуть, і слова. Отто Грош, колишній директор філіалу німецького банку, з дружиною і донькою теж був сьогодні в Аренсів. Цей низенький сивий чоловік говорив на швабському діалекті і під час розмови весь час грався ланцюжком від годинника, що висів у нього на жилеті. Говорив він багато, раз у раз вживаючи «net wahr»; від його економічних теорії аж у голові паморочилося.
— Відбудова зруйнованої німецької економіки, — твердив Грош, — повинна починатись з житлобудівництва, причому з чотирьох-п'яти зруйнованих будинків можна збудувати без додаткових будівельних матеріалів новий будинок, net wahr. — А що його ніхто не хотів слухати, то він звертався виключно до Гольта й Кароли, які з чемності не могли втекти од нього. — Наступним кроком, net wahr, могли бути державні іпотеки на ці житлові будинки, net wahr, причому до цієї справи слід було б залучити великі банки. Далі з допомогою банків можна обережно збільшити суму грошей, net wahr, відмовившись од неліквідних державних позик.
— Ходімо… — звернувся Гольт до Кароли.
Егон Аренс провів їх до садової хвіртки, елегантно поцілував Каролі руку і запросив обох покататись завтра по озеру на моторному човні.
— Мій старий заощадив трохи бензину, приходьте обов'язково, гаразд?
Залишившись нарешті наодинці з Каролою, Гольт сказав:
— Неначе у матері в Гамбурзі. Тільки й різниці, що там у них всі нитки в руках, а тут вони зовсім безсилі. Смішні у своєму безсиллі.
Карола мовчки взяла його під руку. Сьогодні вона говорила мало. Інколи, повернувши голову вбік, вона придивлялась до Гольта. Але він удавав, що не помічає цього. Нарешті стемніло. Вони повернулися в готель. Хазяїн подав їм вечерю.
Потім Гольт якийсь час стояв біля вікна у своєму номері. Він знав, що Карола жде на нього. Вийшовши у коридор, кілька секунд стояв біля її дверей, узявшись за ручку і не наважуючись увійти. Але ж він хотів цього.
Він не відчував ні нетерпіння, ні закоханості, а одну лише впертість і затаєну підсвідому лють. Карола зустріла його покірливо й безвільно. Віддаючись йому, вона залишилась такою байдужою, що Гольту захотілося побачити хоч якесь хвилювання в неї на обличчі.