— Недавно ви образились на мене за правду.
— Ні, не образилась, — щиро промовила фрау Арнольд, — але це було такою новиною, такою несподіванкою для мене.
— «Мене тоді аж кинуло у кров, бо зроду я ще не ходила в славі; я думала: невже в моїй поставі нечемне щось, нахабне він знайшов…» — процитував Гольт.
— Що це? — запитала вона.
— Гретхен, — сказав він. — Фауст заговорив до неї на вулиці, і пізніше вона пояснює йому, що в ту хвилину відчувала. Кажуть, у кожній німецькій жінці є щось від Гретхен, від німецької Гретхен.
— Німецька Гретхен — це звучить принизливо, — відказала вона. — Як ви гадаєте?
Вони підійшли до її будинку, до однієї з похмурих менке-бергських будівель, схожих на казарми.
— Післязавтра неділя, — сказав Гольт. — Що ви збираєтесь робити в неділю?
— Якщо буде погожа днина, зрання поїду в гори. У мене там є байдарка.
— Візьміть мене з собою, — попросив він.
— Викиньте це з голови раз і назавжди, — я їжджу завжди одна.
— Навіть ваш чоловік не може поїхати з вами? — запитав Гольт. Але одразу помітив — цього не слід було питати. Вона замкнулася в собі.
— Я завжди говорю те, що думаю, — заявила вона спокійно і якось повчально. — В моїх словах не треба шукати якогось іншого змісту, запам’ятайте це!
— Пробачте. Тільки дозвольте ближчим часом подзвонити до вас і знову зустрітися з вами…
— Ближчим часом? — перепитала вона, посміхнувшись, і її обличчя враз полагіднішало. — Досі йшлося тільки про «зрідка» або про «інколи»… — Вона весело засміялась. — Я вам дала мізинець, — сказала вона, — і не тіште себе надією, що одержите всю руку! — На секунду вона заплющила очі, похитала головою, відвернулась і пішла од нього. Потім іще раз озирнулась.
Цернік приходив тепер рідко. Він якось виявив, що кофеїн можна приймати у вигляді таблеток, і відтоді став незалежний від Гольта і його коли. Цернік писав дисертацію. Та Гольт не помічав його відсутності.
Двічі на тиждень він зустрічався з фрау Арнольд, решту днів жив надією і ждав. Спершу йому було дозволено проводжати її тільки до її будинку в Менкеберзі. Згодом вони стали робити ще круг, обходячи увесь квартал. Вона розповідала про свою роботу на заводі, — передусім про те, що вона називала політичною роботою, — а його здебільшого розпитувала про школу. Одного вечора вона сказала:
— Я заздрю вам: ви можете вчитися стільки, скільки вам хочеться.
Для роботи на заводі їй бракувало знань у галузі хімії. Та вона, з її слів, мусить задовольнятися тільки народним університетом. Хоч для робітників тепер створені всі можливості для навчання у вищій школі, але вона зайнята важливою роботою на заводі і про підготовчі курси може тільки мріяти поки що.
Вони стояли біля будинку фрау Арнольд. Був уже листопад. Сіялася мрячка, дув вітер. Якусь хвилину повагавшись, фрау Арнольд запросила Гольта до себе нагору посидіти у неї з півгодини дома. Вони перетнули двір, увійшли в боковий флігель і піднялися трьома маршами вгору.
Зі сходів вони одразу потрапили в кухню. Навпроти входу було ще двоє дверей. Ліворуч стояла плита, праворуч — диван з високою спинкою. На дивані сидів чоловік. Кругле червоне обличчя, окуляри без оправи, сорочка без коміра, широкі підтяжки і чорні нарукавники аж за лікті… Поклавши ноги на кухонну табуретку, чоловік читав оголошення у місцевій газеті.
— Ти глянь! — вигукнув він. — Оце так новина, цього ще не бувало, це вже, мабуть, зовсім нова мода: у Юдіт в гостях мужчина!
Коли Гольт назвав себе, чоловік скочив з дивана, вступив у черевики і, часто вклоняючись, вигукнув:
— Та ну? Син пана професора! Яка честь! Юдіт, чому ж ти не сказала, що це син пана професора? Еге ж, звідки це відомо?.. Цього ніколи не вгадаєш, але прошу вас, ось вам стілець, сідайте, будь ласка… Де це мій піджак?..
— Не турбуйся, — сказала фрау Арнольд. Вона мовчки провела Гольта в сусідню кімнату і причинила за собою двері.
Гольт обвів поглядом невеличке приміщення. Залізне ліжко, шафа, умивальник, стіл, письмове приладдя, невеличка етажерка з книжками. Гольт побачив також ключ, що стримів у замку. Отже, тут вона жила сама по собі, а отой чоловік на кухні… Гольт показав на двері і запитав:
— Ваш чоловік?
Вона кивнула:
— Так. Мій чоловік. — Потім підійшла до Гольта і, не зводячи з нього очей, повільно, наголошуючи кожне слово, сказала: — Я не хочу про це говорити! Не хочу ніколи і ні з ким говорити про мій шлюб, і якщо ви хоч раз іще заведете про це мову, вважайте, що тієї ж миті назавжди втратили мою дружбу. Зрозуміло?